«Головне в житті — вміти віддавати»

Завтра кияни познайомляться з унікальним культурним явищем під назвою «Роддом», котрий привозить до столиці знамениту Омару. У Харкові є особливе місце. Все в ньому незвичайне, починаючи з назви — клуб «Роддом». Доля самої будівлі, де знаходиться цей клуб, взагалі заслуговує на окремий текст. Будучи відродженим із руїн, будинок не просто набув початкового історичний вигляду, а й став справжнім витвором дизайнерського мистецтва — інтер’єр «Роддому» отримав приз на престижній виставці в Москві. Репертуару клубу може позаздрити будь-який столичний зал. Без перебільшення, знамениті артисти — музиканти насамперед — охоче виступають на цій сцені, причому у найнесподіваніших проектах. Так чи інакше, говорити про «Роддом» можна багато і довго. Але краще надати слово людині, яка вдихнула в нього життя і дала життєстверджуюче ім’я — політику, юристу і меценату Інні Богословській.

— Як з’явився «Роддом»?

— В 1995 році в пошуках офісу для юридичної та аудиторської компанії ми знайшли старий особняк 1887 року. Він належав одному із найвідоміших у Харкові меценатів Єнуровському, який, до речі, дуже схожий на Терещенка. Він також належав до купецького стану і також за благодійницьку діяльність отримав дворянське звання. Так ось, коли я побачила цю будівлю, відразу в неї закохалася і вирішила, що вона буде нашим будинком, адже наша компанія побудована за принципом великої сім’ї, тому і будинок потрібний відповідний. Особняк, фактично, підлягав знесенню — більше 30 років там не робили ремонту, в підвалах стояла вода, перекриття прогнили, мереж не було. Словом, цілковита розруха.

— І з чого ви почали?

— Мій чоловік, Юрій Ринтовт, дизайнер за фахом, провів кілька тижнів у Харківському міському архіві та знайшов проект й інші цікаві документи цього будинку. Виявилося, що він має унікальну історію. Зводили його як житловий будинок, але в 1903 році перебудували на «громадський розважальний заклад». На першому поверсі містилися публічна бібліотека і зал для танців, на другому — концертний зал, у якому, як ми з’ясували, співав Шаляпін. Однак все було, повторюю, у жахливому стані. Знадобилося кілька років, щоб довести будинок до ладу. Вигляд будівлі відновили за архівами, а всередині наповнили його ультрасучасним дизайном та скульптурами, і поєднання класики з авангардом там виглядає як єдине ціле. Всі фінанси, весь час, всі сили ми вкладали в реконструкцію, адже ще потрібно було встигати займатися бізнесом.

— На вас не дивилися, як на дивачку?

— Коли я сказала, що в цій розвалині буде концертний зал, друзі вирішили, що це — моя чергова мрія. Так часто буває — я беруся за те, у що мало хто вірить. При цьому головне запитання до мене — «навіщо тобі це потрібно?» Але тут я перфекціоністка, і будь-яку справу прагну зробити дуже добре. В іншому випадку не варто братися.

— Хто ж там виступив першим?

— В 1997 році, коли залишилося зробити тільки великий зал, я оголосила, що відкриватиме його Башмет. На мене й зовсім подивилися, як на божевільну. Але 7 вересня 1999 року ми відкрили зал клубу «Роддом» виступом Юрія Башмета. Це був синтетичний концерт — Башмет із біг-бендом Ігоря Бутмана грав джазову сюїту Рокельсона, причому фактично у нас її вперше було презентовано широкій публіці. Бутман відтоді став нашим великим другом, часто гостював у нас, привозив чудових виконавців. Ми тоді, звичайно, розбурхали середовище Харкова і, — я впевнена в цьому, — почали повертати нашому місту звання культурного та інтелектуального центру України. Сьогодні на цей задум, цей, свого роду, скелет все більше наростає плоті реальних справ.

— Що означає згаданий вами синтетичний підхід?

— Поєднання традиційних видів мистецтв у нетрадиційний продукт. Наш концерт — це акція, клубне засідання. Якщо звучать опуси П’яцолли, обов’язково розповідається, хто він, даємо в буклеті максимум інформації, хочемо, щоб людина занурилася в матеріал. Щомісяця у нас концерт, і щомісяця це щось нестандартне. Із близького зарубіжжя запрошуємо кращі колективи. До нас приїжджали Володимир Співаков, Ліна Мкртчян, Михайло Козаков із новою виставою. Тому «Роддом» уже дуже добре знають і в Москві, і в Пітері, і, нарешті, у Києві (хоч немає пророка у своїй вітчизні). Крім того, привозимо людей, прославлених у всьому світі. У нас був знаменитий джаз- гітарист Аль Ді Меола, такі музиканти, як Кенні Гаррет, Біллі Кобем, була Цезарія Евора, зараз буде кубинська співачка Омара, майже невідома на пострадянському просторі, але на Заході знаменита не менше, ніж Цезарія. Важко навіть перерахувати…

— Як же вам вдається залучати таких знаменитих виконавців?

— Працює репутація: артисти знають, що їх прекрасно приймуть. Ми так ставимося до всіх, хто до нас приїжджає. Вони відчувають себе абсолютно вільними людьми, яких дійсно люблять, шанують, а не гастарбайтерами, запрошеними заради забави. Адже у нас часто ті, хто займаються благодійністю, грішать снобізмом: ставляться згорди до виконавців, навіть визнаних в усьому світі. Це недопустимо.

— Як ви пiдбираєте репертуар?

— Кожний рік несе тему. Перший рік — джаз. На другий рік лейтмотивом було слово — крім Казакова з Бутманом, приїздив із Києва зі своїми виставами Дмитро Богомазов, із Москви — абсолютно приголомшуючий Грішковець. Третій сезон присвятили музиці, точніше — музиці П’яцолли. Ми розпочали з прекрасних аранжувань П’яцолли петербурзьким оркестром Алексєєва, а закінчили Аль Ді Меолою, який також привіз репертуар П’яцолли, і в групі якого частина музикантів грали до того з П’яцоллою. У нинішньому сезоні у нас інша тема — українська. Знайомимо українців з Україною. Розпочали з «Піккардійської терції» — познайомили Харків зі Львовом. Бiльше того, ми привезли зі Львова одного з найкращих кавоварників, абсолютного віртуоза в цій справі. Він привіз і турки, і каву, і всі добавки туди, і пісочні піддони. І між відділеннями у нас варилася кава по- львівському, за різними рецептами. Привезли також одного з найкращих львівських художників із виставкою фото. Львів’яни були приголомшені, наскільки уважний слухач у Харкові. Справжній відмолений зал…

— Що це?

— Зал, у якому особлива аура, є постійні глядачі, а самі інтер’єри налаштовують на особливий лад. До речі, ми робили цікавий проект — концерт Скрипки в парі з Бутманом. Останній грав попурі із пісень «ВВ», а Скрипка співав джаз і джазові обробки народних пісень…

— Шкода, не довелося побачити!

— Зараз він, наскільки я знаю, знімає кліпи за цими піснями, планує випустити альбом… Так ось, Скрипка сказав, що у нас уже на початку концерту виходиш «на біс». Тобто зал настільки позитивно настроєний, що актор відразу відчуває «бісову» енергетику. І артисти у нас працюють так, як, повірте, я рідко де бачила. Відмолений зал. Ніякої конфронтації між залом і сценою. Йде духовний, інтелектуальний обмін.

— Пробачте за прозу життя, але чи приносить вам це прибуток?

— Було дуже важко починати повністю дотаційний проект, ми витратили масу коштів. На другий рік витрати поменшали, на третій стали ще менші. З’явилися шанувальники, які роблять благодійницькі внески в клуб, завдяки їм широка категорія тих, хто не може нічого внести, — педагоги музичних шкіл, лікарі, інтелігенція, преса — отримують величезний ковток повітря. Зараз ми постараємося привезти якомога більше цікавих виконавців з України. Це дуже важливо. України не буде, якщо не буде культурного прошарку.

— Ви, дійсно, ставите перед собою глобальні завдання.

— Створити якість життя в будь-якій країні неможливо без натхненності, без живопису, музики. Країна не формується тільки політикою й економікою — хоч я і політик, і фахівець із економіки — без культурного підмурку вона не буде ні незалежною, ні шанованою. За умов глобалізації буде жити тільки той народ, який може запропонувати світу свою культуру. Всі інші будуть гинути. Тому відродити справжню, не шароварну культуру життєво необхідно.

— Неминуче запитання — чому «Роддом»?

— Напевно, тому, що ми прагнемо, щоб у нас народжувалося все нове, чисте. Крім того, це — рідний будинок для нас усіх. Так і склалося. Ми довго шукали, і коли знайшли цю назву, вирішили випробувати на наших друзях.

— І?

— Чоловіки були в основному в мовчазному шоку, у жінок виникало яскраве відторгнення, — мовляв, в усіх будуть асоціації з кров’ю, бинтами… А я все ж наполягла. Адже якщо через рік хтось, надіваючи вечірню сукню чи вихідний костюм, на чиєсь запитання «куди йдете?» відповість «до роддому», — це той драйв, який повинен бути! Минулого року так і сталося. Я викликала таксі і кажу: будь ласка, на Краснооктябрську, 5. Таксист уточнює: «Це в «Роддом»?» І тоді я зрозуміла, що ми все-таки зробили те, що хотіли.

— Давайте попрямуємо зі Сходу до Центру. Ваша культуртрегерська діяльність зосереджена тільки в Харкові. А як же столиця та й інші міста?

— Мрію, щоб «Роддоми» з’явилися у Львові, у Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі. Ми потихеньку освоюємо й Київ: 26 жовтня «Роддом» у Філармонію привозить Омару. Але тут є один нюанс.

— Який?

— У Києві має з’явитися хтось із місцевим менталітетом, із відчуттям київської субкультури, хто зробить такий проект. Ми допоможемо. Адже концерт Омари в Харкові має свій аромат, у Києві — свій. Я впевнена, що на місцях є бізнесмени, які вже готові для таких звершень, і впевнена, що вони відгукнуться. Тут потрібно досить багато вкладати. Ситуацію не можна педалювати, але, я відчуваю, ось- ось з’явиться ще один «Роддом», може в Дніпрі, може в Донецьку. З таких точок ми створимо простір зростання.

— А чим ви реально зможете допомогти?

— У нас прекрасна база інформації з найкращих виконавців світу. До нас рвуться. У позаминулому році ми відкривали сезон концертом єдиного у світі оркестру контрабасів із Парижа, і вони вперше побачили Україну. Іноземні виконавці взагалі не знають про нашу країну, запитують, що це таке. І вони приїжджають, і бачать будівлю, якої не бачили ніде. Навіть Аль Ді Меола визнав, що такого залу в Парижі точно немає, хіба що в Лондоні є схожий. Володимир Співаков збирається, отримавши гроші на будівництво музичного містечка, запросити Юрія до Москви, допомогти зробити щось подібне… Так чи інакше, ми готові привозити виконавців, передавати їх в усі подібні структури по Україні, але влаштовувати вечори в інших містах не можемо, це повинні робити корінні жителі. Ось зараз у Філармонії покажемо, як це може бути, в надії, що хтось із київським корінням захоче витратити гроші, час, зусилля. У нас повністю відпрацьований цей механізм, ми знаємо, як це робити з мінімальною кров’ю і мінімальними витратами. Готові допомогти з менеджментом та дизайном і навіть частково фінансувати. Справа за місцевими елітами.

— Які, на вашу думку, основні труднощі для меценатства в Україні?

— Перше — благодійність у нас не звільнена від податків. При такому стані речей меценатства не буде. Тому що все це фінансується великою кров’ю, якщо легально; а коли оплачуєш із власної кишені, це вже фінансування іншого роду. Гроші в кишені обчищені багато разів від податків. Якби цю проблему було вирішено, я думаю, ми отримали б якісний стрибок. А поки — надія на таких «ненормальних», готових не купити зайву машину, але провести концерт. Я впевнена, такі вже з’являються. Адже ніде у світі немає жодної багатої людини, яка б не займалася меценатством. В іншому випадку він: а) не шанований, б) внутрішньо не задоволений. Той, хто, заробляючи гроші, не витрачає їх на духовні цілі, — обкрадає сам себе. Головне в житті — вміти віддавати. Коли віддаєш, тобі повертається сторицею в усьому. У мене взагалі є мій власний закон: завжди маю рівно стільки грошей, скільки я знаю, як правильно і чесно витратити. Якщо починаю думати про шкурницькі інтереси, вони просто перестають приходити. Немала проблема — ідіотизм чиновників, які трактують благодійність як концертну діяльність і вигадують якісь обмеження. І, нарешті, дуже заважає відсутність гарної приватної власності. Повинен бути зал, у якому ніколи не буде вульгарщини. Можна зробити немало прекрасних вечорів, створити атмосферу, потім завезти туди якого-небудь паскудника, який заспіває вульгарну пісню чи скаже вульгарну промову, і вся атмосфера зникне, як повітря з кульки. Такі зали повинні бути приватними, з господарями, які напевно знають, чого хочуть.

— Виходячи з цього, які у нас перспективи меценатства?

— Поки що ті одинаки, які займаються меценатством, роблять це, швидше, для себе. У будь-якому випадку, тут повинні бути люди, які не будуть робити добрі справи тільки для телекамер. Будуть камери — добре, не буде — і нехай. Взагалі культурологічними проектами не можна займатися тільки заради слави чи корисливих інтересів. Тут повинні бути такі божевільні, як Терещенко, який дав півмільйона золотих рублів на Глухів, не чекаючи ні слави, нічого. Просто хотів, щоб там були гарні вулиці, лікарні, театр — і дав. Історія його пам’ятає, а навіть якщо б не пам’ятала, то це вже не важливо. Можливо, десь у регіонах з’явилися подібні люди, просто ми їх не знаємо. Може, і стаття у вашій газеті стане передумовою до того, щоб хтось народився як новий меценат. Крім того, потрібно розрізняти. Коли ви жертвуєте інвалідським організаціям, на школу чи лікарню — це одне. Коли ви робите хоспис — проект, який зініціював Юрій, це його тема, — друге. Культурологічний проект — третє. Допомога спорту — четверте. Наприклад, я найбільше зусиль концентрую на культурі. Але при цьому — і школи, і лікарні, і інваліди, і хоспис, просто матеріальна допомога тим, хто її потребує. Думаю, що ми не одні, ще близько десятка чоловік можуть вже найближчим часом з’явитися на цьому просторі. Вони, може, вже є. Просто ми дуже мало знаємо свою власну країну. Може, вже десь виблискують діаманти людських душ.

— Які ваші уподобання в мистецтві?

— Звичайно, класична музика і особливо — джаз. Люблю імпресіонізм і всі авангардні рухи, породжені ним. Обожнюю танець, вірніше, сучасну пластику, засновану на сильній хореографічній традиції. Еталон — «Кармен-сюїта» у виконанні Майї Плісецької. Зараз — Бежар. Люблю читати, але тепер у мене складний етап. Читаю тільки філософську літературу. Художня зараз не така цікава. Я впевнена, що пройде цей етап, знову повернуся до неї. А відкриттям року для мене став Паоло Коельо, геніальний письменник із Бразилії. Його успіх — свідчення того, що світ міняється, і зараз основний рух піде з країн, які були на узбіччі історії, таких, як Україна, Корея, Бразилія. Це не країни третього світу. Вони були витіснені на узбіччя дороги розвитку цивілізації, але тепер вони будуть визначати філософію третього тисячоліття. У нас зараз дивний стан — зораної і засіяної землі. Треба просто роздивитися і не затоптати паростки нового.

— Наостаннє таки не втримаюся від згаданого вами питання: навіщо ви цим займаєтеся?

— Для душі. «Роддом» — це те, що я можу зробити з максимальною енергією. Частина моєї місії. Політика — велика частина місії, а «Роддом» — те, без чого я не буду собою. Стану іншою людиною з іншим ім’ям та іншою долею. З цим нічого не поробиш. Хочу, буду і повинна це робити. Той випадок, якщо не я, то хто ж?