Моє життя

Народилася в м.Харкові 5 серпня 1960 року. Була гроза.)

Школа, дитинство, юнацтво))

Навчалася в харківській середній школі N5 з 1967 по 1977 рік. Школою жила, школу любила, в школі боролася за повагу вчителів до учнів, за почуття власної гідності. Не боялася вчителів, завучів і директорів, зривала уроки на знак протесту, домагалася свого. Виривала листи з щоденників, добре вчилася, любила алгебру і геометрію, історію та літературу, географію та біологію. Не любила фізику і вчительку фізкультури. Ходила на гуртки і в музичну школу по фортепіано, гуляла з собакою (улюблений дог Найда), співала, танцювала, читанням віршів викликала сльози глядачів під час шкільних свят, грала в баскетбол з хлопцями у школі і поза нею, плавала, стріляла, керувала автомобілем, була формальним і неформальним лідером, займала перше місце по збиранню металобрухту і макулатури, по збиранню врожаю в колгоспі, привела клас до перемоги в обласній «Зірниці» … Побула тиждень секретарем комсомольської організації школи – написала заяву про складання з себе повноважень відразу ж після того , як на всесоюзному з’їзді лідерів комсомольських організацій один із секретарів райкому поліз мене «лапати» прямо на сходах, в перерві на комсомольські бутерброди з ситро. З тих пір перестала одягати комсомольський значок. З другого класу їздила в «піонерські табори». Закохалася і поцілувалася «по-французьки» вперше в 14 років, в однолітка Андрія з іншої школи, і дуже боялася завагітніти від поцілунку … У 15 вищипала собі брови і підфарбувала вії, за що була розкритикована улюбленим вчителем з мистецтва … У 16 років, в 1976 році з подружками закурила першу сигарету у сквері за пам’ятником Леніну) – а в 2014-му ми цього ідола, нарешті, знесли …
У школі в мене з’явилася перша справжня подруга – мій класний керівник Тетяна Гулак. У нас була різниця у віці всього 11 років)). Мій справжній Вчитель і Друг.

Інститут

Навчалася в Харківському юридичному інституті з 1977 по 1982 роки. Перші два роки – на вечірньому факультеті з одночасною роботою секретарем-друкаркою на кафедрі наукового комунізму), а потім – на денному. Навчалася із задоволенням і закінчила навчання з червоним дипломом. Були блискучі старі викладачі, юристи від Бога, зі знанням 15-ти іноземних мов, шанувальники високої літератури і живопису. Були й совкові “виродки”, були й розумники-фронтовики Другої Світової, були й просто молоді й талановиті викладачі. Спасибі всім за прекрасну, справжню Вищу Школу. Читала Леніна з першоджерел – тому зненавиділа більшовизм … Відмовилася вступати в комуністичну партію. Вивчала матеріали з’їздів КПРС – тому не сприймаю радянську систему. Читала і слухала філософів і дисидентів – тому знала, що ця Система завалиться неминуче. Уважно і глибоко вивчала Систему, щоб її перемогти … Паралельно вийшла заміж по любові за хлопця з простої сім’ї), пішла з батьківського дому, займалася театром, народила доцю … Щоб заробити на життя, крім навчання на підвищену стипендію, друкувала дисертації, робила ремонти в квартирах, шила кофтинки і сукні, в’язала светри, шарфи, шапочки і навіть пальто). По закінченню Інституту, відмовилася категорично йти працювати в «правоохоронну» систему і вибрала професію захисника. І Слава Богу)) Моя професія – допомагати і захищати.

Перше кохання і сім’я

У березні 1979 року вийшла заміж за Анатолія Вабья, який вчився зі мною в одній групі на вечірньому факультеті юридичного інституту. Толя був на 5 років мене доросліше, з простої сім’ї, з великою душевною раною від ранньої смерті мами. Він багато читав і знав, відслужив в армії, і у нього була приголомшлива посмішка)) Одружилися по любові, прожили в щасливому шлюбі 12 років. Одразу почали жити самостійно. Мої батьки розміняли свою велику квартиру на дві двокімнатних, дали нам старі меблі, свекор подарував нам холодильник – і ми пішли … Мені було 18. Разом ставали на ноги, вчилися, гарували, разом грали в Народному театрі читця Зари Довжанської, ходили на «підпільні покази» кіно, таємно ночами передруковували дисидентську літературу й «Майстра і Маргариту», осягали життя. Завжди повна квартира напівголодних друзів-студентів, нічні суперечки до хрипоти – про країну, про політику, про війну і мир, про Систему і дисидентів, про гроші і релігію, про кіно, театр, літературу … Поїздки в плацкарті до Москви на вистави Ефроса і Любимова, черги за квитками з 4-ї ранку до обіду … Потім робота і доросле життя. Потім любов пройшла … Розійшлися. Підтримували прекрасні відносини і після розлучення …
11.11.2011 року, в 11:00 вечора Анатолій загинув в автомобільній катастрофі. За пару тижнів до цього він приїжджав до мене в Київ. Коротка розмова про справи перейшов у довгу розмову про наших спільних друзів, їхні долі … А через 13 днів його не стало. Горе.

Улюблена і єдина Настя

У листопаді 1980 року народилася донечка Настуня. Наше руде сонечко з блакитними очима і чотирма веснянками на носі)). Справжній Стрілець – завжди в пошуку, в прагненні до мети, до нового і цікавого. Рішуча і сильна. Красива Жінка, зовсім іншого типу Жінка, ніж я. Тільки вегето-судинна дистонія однакова)). Критичний розум, почуття гумору, небезпечне для оточуючих правдолюбство і прямота … Запит на сьогодення, прекрасне почуття стилю, вміння дружити. Відмінний організатор і менеджер. І прекрасна Мама двох чудових дітей, Саші – 13 років, Полінка – 7. Вона вміє робити діток щасливими, вільними і вихованими. Я їх обожнюю, мою доцю і онуків. Дуже цікаво спостерігати, як вони троє ростуть і розвиваються. Це щастя.

Школа душі

Подарунок долі – участь разом з чоловіком Толею в творчому колективі «Народного театру читця» Зари Довжанської. Зара була дивовижною і великою жінкою, в молодості вона була актрисою театру Кураса, блискуче (за спогадами) грала Мавку, була красунею. А потім, було близько 30-ти років, виходячи з «Ермітажу», потрапила під машину …. Маса переломів, назавжди – з милицею, потім з паличкою. Але вона подолала труднощі, стала чудовим режисером і подарувала щастя творчості тисячам людей. А ще вона була Вчителем з великої літери для всіх, хто навіть випадково зустрічав її в житті. Я грала в літературних спектаклях від студентської пори до 1986 року, під ім’ям Інна Вабья. Театр Зари був одним з найважливіших центрів культурного, духовного і дисидентського життя Харкова. Булгаков, Цвєтаєва, Пастернак, Мандельштам, Вознесенський, Солженіцин, Платонов, Бунін, Чехов, Достоєвський, Монтень, Шопенгауер, Соловйов, Бердяєв, Ніцше, Аурабіндо, Акутагава Рюноске, Пушкін, Шекспір, Сартр, Ібсен, Андерсен, Шукшин, Білий, Волошин, Сковорода, Блаватська, Реріхи, Арсеній і Андрій Кончаловський, Окуджава, Стругацькі, Ефрос, Любимов … Це моя школа душі.

Адвокатура

Працювала адвокатом Харківської обласної колегії адвокатів з 1982 по 1992 рік. Я вела найважчі категорії справ – від господарських злочинів – до вбивств. Намагалася навчитися всьому. Це були роки професійного зростання. Не боялася застосовувати найризикованіші і несподівані методи захисту. Кілька проведених мною справ викладалися в Харківському юридичному інстітуті, як кейси. Пишаюся. Була першим в Україні адвокатом, який пішов з колегії адвокатів за власним бажанням. Тоді це було неймовірно)). І навіть не було відпрацьованої процедури такого виходу. Не захотіла працювати в адвокатурі, яка розвалювалася на очах і ставала конторою з передачі хабарів … Спасибі справжній адвокатурі та моїм вчителям – справжнім адвокатам, суддям, прокурорам і слідчим. Такі були, є і ще будуть в Україні. У адвокатурі рік йде за три, так як проживаєш сотні життів зі своїми підзахисними і клієнтами. Бачиш і найвищі злети, і найглибші падіння людини. В українській адвокатурі зараз потрібна прогресивна революція – бєспрєдєл треба кінчати. Як приклад свавілля – це те, що Кернес теж, виявляється, адвокат! І заправляє зараз харківською адвокатурою, як справжній пахан. Соромно!! Адвокатура – моя велика школа життя, боротьби, компромісу і милосердя.

Консалтинговий бізнес

Робота в адвокатурі дала мені знання і кошти для початку приватного бізнесу. Заснувала з партнерами в 1990 році приватну юридичну, а потім і аудиторську компанії. У жовтні 1993 року розлучилася з партнерами і створила власний бізнес. Я була однією з перших, хто поєднав економіку і право, і за рахунок цього ми кілька років були ексклюзивними на консалтинговому ринку. Займалася юридичною практикою, аудитом і консалтингом з 1990 до 2007 роки (з перервою на депутатство). Група компаній «Пруденс» стала найбільшою консалтинговою групою України. Ми бралися за найскладніші справи. Не боялися йти проти системи. При цьому, не брали участь у корупційних схемах і ніколи не платили «відкати». Багато в чому те, що ми робили, було вперше. Перше закрите акціонерне товариство членів трудового колективу великого заводу – було створено нами. Перші важкі перемоги бізнесу над Системою – податковою, прокуратурою, чиновниками – це була наша робота. Перші роки захисту і просування вільного підприємництва в незалежній Україні … До нас зверталися тоді, коли втрачали віру в можливість відстояти свої права, ми бралися за найскладніші справи. Ми важко працювали і добре заробили. Ми стали забезпеченими людьми, ми дружно і весело відпочивали – 270 осіб колективу, усі молоді і нові. Усі улюблені. Усім дякую. Незважаючи ні на що…

Написання перших законів

У 1991 році до мене звернулися хороші знайомі – депутати Верховної Ради України з проханням написати проекти законів України «Про господарські товариства» та «Про власність». Ці закони були написані на кухні нашої двокімнатної квартири в Харкові) і прийняті першою Верховною Радою незалежної України. Працюють досі)). Після цього було написано багато законів – у тому числі нові Бюджетний, Кримінальний, Цивільний, Цивільно-процесуальний кодекси.

Очолила та й фактично побудувала знов Харківське обласне відділення Союзу юристів України і була обрана віце-президентом Союзу юристів України у 1997 році. Тоді Союз юристів був дуже серйозною й впливовою громадською силою. Треба б відродити. Написала Концепцію реформування системи оподаткування в Україні та представила її на з’їзді промисловців і підприємців України в 1997 році. Багато чого в ній актуально й досі, у тому числі бюджетна та податкова децентралізація) …

Важка робота, Любов і творчість

Гармонійний, важкий, повнокровний і чудовий період життя, який я прожила у щасливому цивільному шлюбі з Юрієм Ринтовтом з 1991 по 2002 роки. Юра – талановитий дизайнер, вродливий чоловік і дуже глибока людина, складний, конфліктний, прямий, творчо-егоїстичний, але мічений Богом! Прекрасні, творчі, божевільні, сексуальні, повнокровні, важкі, радісні і щасливі роки. Робочий день по 16 годин, сон по 4 години, постійні відрядження, заробляння великих грошей, реконструкція будівлі, в якій у майбутньому виникне «РодДом», побутові домашні турботи, виховання доньки, розвиток власної компанії, будівництво «Хутора», велика кількість нових культурологічних проектів , повна хата друзів, подорожі, події, нічні дебати з архітекторами, любов, та й ще знаходили час для клубів і танців … Ми іноді танцювали повільний танець, навіть не торкаючись один до одного – таке було взаємопочуття)) Дивовижне розуміння «другої половинки» і при цьому – два леви в одній клітці в період потужного особистісного зростання … Ми багато створили разом … Ніколи не витрачали гроші «на вітер». Все, що заробляли, направляли на створення чогось нового і справжнього для багатьох, а не для себе. Взяли в оренду, викупили і за 4 роки відреставрували старий розбитий особняк, 1876 народження, зробили з нього витвір мистецтва. Інтер’єр цієї будівлі став переможцем у міжнародному конкурсі кращих інтер’єрів громадських будівель. Створили унікальний культурологічний проект, клуб «РодДом». Разом з друзями стали повертати життя в унікальне місце Харківської області «Коробові хутора», побудували «П’яну хату» і наш «Хутір». Багато зробили, щоб до Харкова приїхав талановитий український театральний режисер Андрій Жолдак. Разом «взяли на груди» і дали життя виставі «Гамлет», яка стала подією не тільки в Харкові, але і у Європі. Ринтовт створив художнє оформлення вистави, а я його фінансувала … Після мого обрання у Верховну Раду ми намагалися навчитися жити на два міста і у двох реальностях – політичного Києва та рідного творчого Харкова … Розставання було болісним. Але ми змогли залишитися дуже близькими людьми. Зв’язок між нами не перерветься навіть тоді, коли ми полетимо з цієї Землі … У 2014 році у Юри народився син Гера, який повинен був народитися, щоб Ринтовт осягнув увесь сенс Життя) говорить, що став розуміти)) Це – щастя, і я щаслива разом з ними)). Головне ж наше дітище, напевно «РодДом». І ми самі, як особистості.

РодДом, культурні та просвітницькі проекти

Коли ми почали розбирати завали в будинку номер 5 по вул. Червоножовтневій в Харкові, то в залі на другому поверсі виявили під купою поламаних меблів і цеглинами рояль 1875 року випуску. Тобто, він народився на рік раніше самого особняка). Рояль ми відреставрували за півтора року … А ще підняли всі архіви і виявили, що будинок був побудований родиною Енуровських – харківських промисловців і меценатів, роль яких для Харкова була такою ж, як роль родини Терещенків для Києва. Дізналися, що в залі на другому поверсі співав Шаляпін і грав Рахманінов, а під час Другої світової війни там був військовий госпіталь і для поранених співала Клавдія Шульженко. І я твердо вирішила, що в цьому будинку, крім юридичного, аудиторського та дизайнерського офісів, буде концертний зал. Всі, хто про це чув, крутили пальцем біля скроні, а моя партнер Світлана з тих пір зненавиділа цю ідею і періодично вимагала закрити на замок зал і проект «РодДом», оскільки він тягнув великі гроші.
Але 7 вересня 1999 ми відкрили унікальний культурно-просвітницький проект «РодДом». Кожен місяць, крім липня і серпня, протягом 10-ти років тут проходили творчі вечори найвидатніших виконавців, письменників, поетів, вчених, просвітителів … Ми створили єдиний на пострадянському просторі приватний камерний зал на 300 осіб, з прекрасним світлом і звуком, з унікальним дизайном. Юрій Башмет та Ігор Бутман, Паризький оркестр контрабасів, Кенні Гаррота, Цезарія Евора, Співаков зі своїми віртуозами, Польське тріо акордеонів, Київський театр на Лівому березі, Харківські «Арабески», Євген Гришковець, Ніно Катамадзе, Михайло Жванецький, Михайло Казаков, Олег Скрипка, Олександр Пономарьов, Біллі Кобем, Омара, Аль Ді Меола … неможливо назвати всіх, хоча пам’ятаю кожного … Зал РодДому став відомий у світі. Багато дізналися про Україну, завдяки йому. На кожну зустріч ми виділяли третину місць тим, хто не міг робити внески в клуб – просто для того, щоб радість спілкування могли розділити і ті, хто цього бажає по-справжньому. До нас їздили на вечори зі всіх міст України. 10 років я витрачала дуже великі гроші для того, щоб моє місто Харків мав такий центр Культури, і щоб його знали, як інтелектуальну столицю України.
У РодДомі також проходили численні наукові, дослідницькі, культурні, просвітницькі, освітні, молодіжні проекти. Тут побували посли багатьох держав і блискучі іноземні фахівці. Саме в цьому місці були створені і реалізовані проекти «Молодіжний дім», «Кар’єр-клуб», «Молодіжна школа лідерства», «Архітектурна швидка допомога», «Школа еніології», «Школа естетичного виховання дітей», «Навчання дітей за методиками ноосферної освіти» , «Нові практики в медицині» … РодДом став і місцем, де 15 лютого 2003 зібралися хороші люди з усієї країни, щоб послухати мою презентацію проекту «Віче України». З тих пір постійні семінари, конференції, круглі столи та обговорення перспектив розвитку України стали традицією РодДому. Тисячі різних людей, об’єднаних прагненням пізнання і народження нового … Зараз цей будинок у стані коми. Мені довелося віддати будівлю банку, оскільки одна «подруга» не повернула мені величезний борг … Це – рана в усе серце. І я постараюся повернути Харкову цей дивовижний Дім. Сподіваюся, Бог допоможе, а, може, і хтось з тих, хто тут бував … РодДом – це особливе, ні на що не схоже, унікальне середовище і атмосфера. Атмосфера Поваги до Людини, Любові, Еднання, Пізнання і Творчості. Моя атмосфера.

Початок політичної роботи

На моє глибоке переконання, Політика – це здатність глибоко зрозуміти проблеми сьогоднішнього дня країни – чітко прописати картину майбутнього – і пройти цей шлях з мінімальними втратами. До обрання мене депутатом Верховної Ради в 1998 році, у мене за плечима було вже десяток написаних на громадських засадах і прийнятих законів, робота над законопроектами в Державній Думі при президентові Кравчуку, створення Харківського Союзу юристів, який став найбільшою і реальної організацією в Україні, а потім і віце-президентом Союзу юристів України, який у 90-х роках був дуже впливовою організацією в країні. Я також ще в 1997 році написала Концепцію податкової реформи та представила її на З’їзді промисловців і підприємців України. Крім того, робота юристом, аудитором і консультантом дала мені величезний досвід і чітке розуміння проблем у сфері підприємництва та бізнесу, а також у кримінальному та цивільному праві.

Я зовсім не розуміла, що таке вибори, і тому, коли кілька моїх друзів стали штовхати мене на вибори, я спочатку навіть думати про це не хотіла. Але потім поглиблено вивчила ситуацію в країні, активно поцікавилася виборчим процесом, подивилася всередину себе – чи цікаво мені круто поміняти своє життя, – і прийняла рішення йти. Як зазвичай у мене буває в періоди, коли потрібно прийняти важке рішення, я захворіла)) ​​За час хвороби написала весь план кампанії, виборчу програму, телефонувала тим, кого хотіла залучити для роботи в штабі, виділила бюджет – і вийшла «на волю», готова до перемоги.

Я стала депутатом-мажоритарником від 169-го виборчого округу міста Харкова. Я прийшла в політику, націленою на побудову нової України, багатою і самодостатньою жінкою, яка заробила великий капітал виключно інтелектом. З чіткою програмою податкової і бюджетної децентралізації, дерегуляції, професійної армії, освіти та культурної політики … Досі мою виборчу кампанію, роботу в окрузі і депутатську діяльність згадують багато людей в окрузі, і я теж – з гордістю і радістю. Це було чесно і по-новому.

У парламенті працювала в комітеті з податків та фінансів, а потім – в бюджетному комітеті. Активно брала участь в «оксамитовій парламентської революції» 2000 року, коли парламент, нарешті, зломив комуністичну більшість, переобрав керівництво Ради і відкрив нову, «ринкову» сторінку в історії України. Тоді в парламент вперше прийшло багато людей мого покоління. Ми не знали один одного до обрання, але дуже хотіли кінця «совка». Я досі вважаю, що парламент 1998-2002 років був найкращим з усіх парламентів України. Це був дійсно законодавчий орган! У залі закони реально обговорювали, їх можна було і прийняти і «завалити» залежно від слухань. Президент Кучма змушений був постійно спілкуватися з парламентом, шукати компроміси, переконувати. Незважаючи на всякі «узгодження», парламент був живою законодавчою інституцією. Працюючи першим замом голови бюджетного комітету, я і в думках не мала, що можна отримувати «відкати» від виділених бюджетних коштів. І, домігшись фінансування багатьох бюджетних програм, отримала від цього виключно задоволення громадянина країни, який може робити добрі справи.

Щосуботи я приймала в Харкові від 40 до 100 чоловік за прийом, у мене постійно працювала депутатська приймальня, тому я досконально знала проблеми людей і формулювала завдання для роботи в Раді. Я ввела за правило щорічно письмово звітувати перед виборцями, і на вулицях люди зустрічали мене виключно доброзичливо, за що я дуже вдячна.

Працювала в парламенті на совість, була дуже активним депутатом, повністю фінансово незалежною, прямою і правдивою, добре юридично і світоглядно підготовленою, і тому швидко стала помітною і впізнаваною фігурою, у мене стали брати інтерв’ю, запрошувати на конференції і в посольства, за мене стали «боротися» різні фракції, закликаючи до себе)). Оскільки я не була в компартії, то я вперше побачила роботу партій і фракцій зсередини. Всі вони були схожі або на КПРС, або на клуби за інтересами. Активно брала участь у розробці нових бюджетного, цивільного, кримінального, цивільно-процесуального, сімейного кодексів … Десятки тисяч людей за 4 роки депутатської роботи, поїздки та безсонні ночі, благодійність, проекти, пікети та подяки … Постійні перельоти і переїзди, сон по 4 години … Люблю свій округ і своє місто, і досі зустрічаю взаємність моїх виборців. Дуже приємно)). Так пройшла середня школа моєї реальної політики.

Ніхто !!! Ніхто в Харкові, крім кількох моїх друзів, не вірив у мою перемогу. Керівники виконкому, Ради і підприємств «зверхньо» дивилися на красиву панянку, яка «з дуба впала» у своєму прагненні перемогти. А ми провели таку кампанію, що виграли вибори у 24-х конкурентів з різницею в 13 000 голосів)).

Під час кампанії ми самі отримували задоволення від спілкування з людьми, від молодіжних конкурсів та тематичних дискотек, від передач на радіо, від боротьби з комуняками і соціалістами, які тоді володіли серцями більшості виборців. Всю кампанію я закликала нізащо не голосувати за комуністів). Мені говорили, що так взагалі немає шансів виграти … А нам вдалося не тільки привести на вибори молодь, а й спонукати їх привести голосувати за Богословську і своїх тат-мам, і бабусь))).

Команда Озимого Покоління

Так вийшло, що у Верховній Раді ми сиділи поруч з депутатом Віктором Пінчуком, Валерієм Хорошковським, Сергієм Тігіпком. Ми виявилися однодумцями в багатьох питаннях боротьби із совком в Україні, подружилися, нас об’єднувала любов до високого мистецтва і всього нового … І ми не могли спокійно слухати комуністичну маючню, яка дуже часто звучала в Раді від представників старої «совкової» школи. Одного разу, коли з трибуни черговий комуняка щось «віщав», ми з Віктором «в один голос» сказали: треба робити новий, сучасний політичний проект! Тоді і було задумано рух, який потім назвали «Команда Озимого Покоління».

На користь нового політичного руху, я відмовилася обиратися за своїм 169-му округу, хоча там конкурентів у мене не було. Всі були в шоці – проміняти гарантовану перемогу на окрузі на майже гарантовано непрохідний політичний проект Озимих. Але я вже тоді зрозуміла, що Україні, як повітря, необхідний нового типу політичний проект.
Створили партію «Команда Озимого Покоління», як протест проти «совка» в українських партіях і прагнення до нового типу політики.

Зібралися, скинулися грошима і ресурсами, познайомилися з новими людьми, встали і почали … У цей же час Настя чекала на дитину (величезне щастя!), І, вагітна, працювала в кампанії разом з усіма. Багато класних людей перезнайомилися і зібралися разом.

Ми провели перший в історії України справжній відкритий кадровий конкурс! Абсолютно всі, хто увійшов до числа переможців цього конкурсу, сьогодні реалізувалися, як лідери у своїх сферах. Це круто! Пісні, які тоді для «Озимих» написав Кузьма Скрябін, живі до цього дня. А втрата Андрія стала великим горем для всіх …

Проїхали всю країну. Пройшли приголомшливі тренінги та навчання. Пересварилися і помирилися десятки разів. Побачили, що таке брудний піар у виконанні Тимошенко. Випробували на своїй шкурі, що таке адміністративний ресурс – незважаючи на те, що Віктор Пінчук став чоловіком дочки президента Кучми, Кучма в багнети приймав «Озимих», і нас не допускали ні на підприємства, ні до багатьох ЗМІ … Пішли на парламентські вибори 2002 року. Програли … Чоловіки-партнери під ранок полетіли за кордон пити гірку, а я залишилася у штабі і «прийняла на груди» 40 осіб з регіонів, які приїхали з вечора в штаб святкувати перемогу, а пожали гіркоту поразки … Заспокоїла, розселили, вранці запросила всіх поснідати в ресторані, поплакали і посміялися, домовилися про життя далі … Багато з цих людей – досі дуже близькі мені люди. Всі «проросли» – хто в бізнесі, хто в політиці, хто в місцевому самоврядуванні, хто у громадській діяльності. Частина стала квітами, частина – перетворилася на бур’ян. Частина здалася кон’юнктурі, розбагатіла і забула про ті принципи, які нас тоді об’єднали … Як завжди у житті))).

Пишаюся, цим проектом. Він приніс в українську політику нову, сучасну естетику, новий стиль, новий зміст … Перша реальна Програма дій, а не гасел, перші публічні обговорення програми в регіонах; перший політичний кадровий конкурс – все це КОПи, Озимі люди.

Дуже часто мені говорили і говорять, що ми тоді випередили час. Ну і добре. Я звикла випереджати час. Але шкода, що наше суспільство так довго проламує пострадянський залізобетон і Озиме покоління Ніяк не проросте у величезне родюче політичне українське поле. Це був мій перший досвід командної публічної політики. Дуже важкий, вкрай повчальний, емоційно розривної, залишив глибокий слід у житті. Тоді, у 2002 році, в 42 роки, я вперше пізнала, що така поразка. Але все одно, якби Озимих не було, їх би треба було придумати. Зараз ті, хто тоді за нас голосував, швидше за все, вже самі батьки дітей виборчого віку. Треба нам усім будувати нову, справжню партію – з ідеологією і членськими внесками, з чіткою програмою і планом реалізації … Спасибі всім Озимим і всім, хто нас підтримав!

Міністерська посада

Навесні 2003 року я була призначена президентом Л.Кучмою головою Держкомітету з підприємництва і регуляторної політики. Зовсім не хотіла йти у виконавчу владу. Але це була вже третя пропозиція, і відмовлятися було вже просто «непристойно»). Паралельно продовжувала займатися «Віче України», управління консалтинговою компанією передала партнерам. Домовилася з президентом Л.Кучмою, що прем’єр В.Янукович дасть мені можливість зробити на цьому «міністерстві» пілотний проект. Моєю метою було показати, що можна зробити по-новому в окремо взятому центральному органі виконавчої влади. Я просила дати півроку, Л.Кучма дав мені 4 місяці для «пілота». Тобто протягом цього часу зі мною ніхто не боровся)). Я прийшла до В.Януковича з листом тексту, де було написано, що я буду робити – він прочитав, погодився, і я пішла працювати.

На 2 тижні замкнула на себе всю без винятку вхідну і вихідну пошту комітету, працювала з 8 ранку до години ночі, і за цей термін зрозуміла все: систему роботи, кадри, кваліфікацію, корупцію, компетенцію відомства та взаємодія у владі … Я пройшлася по кабінетах і побачила всю красу «запліснявілих» комп’ютерів, порожні очі чиновників … З першого дня я заборонила заходити навіть у свою приймальню з чим-небудь, крім робочих документів. За 4 місяці я безконфліктно скоротила персонал на 40 відсотків, підняла зарплату тим хто залишився, ввела жорсткий контроль над витрачанням бюджету і попередила, що відразу посаджу будь-кого за корупцію і хабарі. Ввела щотижневі наради керівників підрозділів для постановки завдань і контролю виконання, змінила вимоги до якості та результативності роботи. Домоглася постійної присутності і жорсткого позиціонування Комітету на засіданнях Кабміну і навіть «вибила» окрему будівля, куди перевезли всі раніше розрізнені підрозділи, відстані між якими дозволяли персоналу байдикувати і безконтрольно бовтатися по місту … За свої гроші, щоб не витрачати бюджетні), восени я провела святкування Дня підприємця в будівлі Філармонії і постаралася надихнути колектив на осмислену і ефективну роботу …

Ми змогли не допустити прийняття маси шкідливих для бізнесу законів і підзаконних актів (що і є основним завданням цього Комітету), довели до прийняття ряд корисних базових законів. Я особисто змогла домогтися від МВФ і Світового банку, щоб вони відмовилися від вимоги скасування спрощеної системи оподаткування для малого бізнесу – і ці пункти були викреслені зі спільних протоколів і «маяків».

Але після 5 місяців (на 1 більше, ніж домовлялися) роботи мій «пілот» закінчився – і почалася війна не на життя, а на смерть з М.Азаровим. Я багато бачила і багато проти чого виступала на Кабміні, я не підписувала погоджень на «азарівські регуляторні шедеври» і на проекти явно корупційних актів міністерств і відомств, і цим зупиняла їх прийняття, я не давала прийняти постанову Кабміну, якою М.Азаров хотів регулювати ПДВ . І «останній бій» був проти М.Азарова, який вирішив скасувати «спрощенку» законом 4000-1. Останнім було грудневе засідання 3-х «Урядових комітетів», на яких ми з М.Азаровим вже просто недозволено кричали один на одного в присутності міністрів, які взагалі не зрозуміли, звідки в мене таке «право» – кричати на самого (!) Азарова . І в підсумку моя січнева публічна заява про відставку, в якій народився термін «азаровщина». Я написала її вночі, а вранці віддала в пресу і після цього пішла до В.Януковича. Оскільки вже двічі до цього я попереджала його, що піду, він прочитав текст заяви і погодився з моєю відставкою.

Моя заява про відставку справила ефект «удару блискавки» … Це було вперше в історії українського уряду, коли політик з посади голови державного комітету йде з такою різкою заявою про відставку)). Закон 4000-1 був зупинений, президент Кучма образився і відмовився зі мною зустрічатися, істеблішмент був в шоці від мого вчинку, маса людей перестали зі мною спілкуватися … Преса вийшла з моїм портретом, а народжений мною термін «азаровщина» міцно увійшов у новий український лексикон. Нещодавно, під час нічної роботи з комп’ютером, я випадково «відкрила» мою заяву про відставку і прочитала її, через багато років)) і в тиші сплячого будинку я мимоволі вигукнула «Ні фіга собі!». Має сенс його прочитати тим, хто забув)).

Робота у виконавчій владі мені твердо показала: в окремо взятому міністерстві можна багато зробити … Але перемогти Систему одній людині або відомству неможливо. Перемогти Систему можливо, тільки розгойдавши її зсередини і вдаривши зовні.

Революція 2004 року

«Помаранчева революція» була для мене «ковтком повітря», і природним продовженням процесу розпаду «совка». Але жодних ілюзій у мене не було. Підтримуючи самі революційні зміни, я ніяк не могла розділити загальний захват з приводу Ющенка і Тимошенко. 30 січня я полетіла в Лондон на зустріч з провідними політиками та аналітиками Європи і США, які обговорювали Майдан в Україні і майбутнє країни. У той час загальний захват зашкалював. І я в цих високоінтелектуальних зборах була єдиною, хто дав інше бачення. 3 лютого 2005 я сказала в Лондоні, що якщо Ющенко запропонує прем’єра Тимошенко, і якщо за Тимошенко проголосує фракція Медведчука СДПУо, то це означатиме змову і контрреволюцію. Так воно і вийшло …

З Ющенком ми були непогано знайомі особисто. Восени 2001 року він навіть пропонував мені очолити його виборчий штаб. Ми з ним з ранку «навертали кола» навколо Софійського Собору, розмовляючи про те, що він хоче зробити в країні, а в цей час біля входу в його «офіс» збиралися люди його команди. Я дуже добре знала їх і прямо сказала Віктору Андрійовичу, що з цією командою досягти поставлених ним цілей неможливо. І відмовилася очолити виборчий штаб майбутнього президента України, віддавши перевагу створенню нового – Команди Озимого Покоління. А з Тимошенко ми ніколи особисто не спілкувалися. Але я знала про неї та її діяльності ще з тих часів, коли Тимошенко з Лазаренком «господарювали» в Україні, захопивши газовий ринок, знищуючи людей і бізнеси, захоплюючи під свій контроль підприємства й цілі регіони, вивозячи з країни мільярди доларів і роблячи жебраками мільйони наших співгромадян.

Тимошенко у мене ніколи не асоціювалася ні з чим, крім корупції, брехні і нестримного прагнення до абсолютної влади, за будь-яку ціну. А Медведчук – це абсолютно проросійськи й імепріалістично налаштований політик. Україну він взагалі країною не вважає.

Саме тому я підтримала саму буржуазно-демократичну революцію, але не підтримала «ідолів», створених народом. Відразу ж, як тільки ЦВК цинічно оголосила про результати виборів, я пішла на 5-й канал і закликала громадянське суспільство виходити на майдани … Увесь мій київський офіс консалтингової компанії вийшов на Майдан і поставив намети. А харківський – розділився і дав «тріщину» з ідеологічних причин …

Я тоді швидко розглянула основну небезпеку – поділ України, і невтомно закликала до «зшивання країни». До речі, цей термін ми вперше вжили у «Віче України», а потім у Плані Розвитку Країни. Я закликала голосувати за Ющенка тільки для того, щоб не допустити тоді приходу до влади клану донецьких. Вони в той період були зовсім неприборканою «сицилійською» мафією бєспрєдєльщиков.
І в 2004, і в 2014 роках я закликала, заклинала – не розділяти українців на «наших» і «чужих», не «розгойдувати» мовні, релігійні, культурні чи регіональні протистояння … Дуже шкода, що в українській політиці занадто багато самовпевнених, глухих і не знають теорію і історію держави і права …

Період контрреволюції

Революція 2004 року закінчилася контрреволюцією. Я публічно заявила про це відразу після того, як сталася змова Тимошенко з Медведчуком. Аналізуючи події, можу твердо сказати – Медведчук став сполучною ланкою між Тимошенко і Путіним. Фракція СДПУо не тільки проголосувала за обрання Тимошенко прем’єром, а й організувала її системну підтримку. Добре знаючи, що Тимошенко «на гачку» у Кремля (В той час вона була в розшуку Інтерполу за дачу хабарів керівництву Міністерства оборони Росії), а також прекрасно розуміючи її президентські амбіції, нею стали «грати», підігріваючи з перших днів її боротьбу проти Ющенко. За кілька тижнів були припинені всі кримінальні справи щодо Тимошенко та її «команди», які викрали в українців мільярди доларів … Були фактично розірвані договори про покупку газу у Росії і Туркменістану за ціною 50 доларів. Почався шабаш «реприватизації», яка насправді була грубим перерозподілом власності на свою користь. Розцвіла «більшовицька» практика виклику громадян на допити по телевізору. Одночасно звільнили за партійною приналежністю близько 18 тис. державних службовців, чим створили «бумеранг». Прем’єр Тимошенко зажадала від судів не задовольняти позови підприємців до податкової, а СБУ під керівництвом Турчинова спалювала документи. Ющенко обізвав журналістів хамами – за хамство і злочинні дії власного сина. «Суд Портнова» заборонив критикувати уряд …

Розцвів цинічний популізм, «більшовицька» економіка, правове беззаконня, хабарі і злодійство, тільки в іншому виконанні … У лідерів Майдану був рівень довіри вище 80%! А вони замість того, щоб виконувати вимоги народу, почали боротьбу за гроші і владу …

Медведчук став посередником між Тимошенко і Кремлем і підігрівав її війну з Ющенком на догоду Путіну, який ненавидів Ющенка і Майдан … Тоді я була практично єдиним громадським діячем, який публічно попереджав про настання контрреволюції і її небезпеки для країни … Я заявляла про це відкрито, намагаючись достукатися до влади і народу, щоб зупинити цей процес, але це був голос волаючого у пустелі. Ющенко хворів і вирішив «перепочити», Тимошенко почала боротьбу за майбутнє президентство, а народ вирішив, що він свою роботу вже зробив, і пішов пити чай на кухні і по телевізору спостерігати, як будуть самі собою відбуватися революційні зміни … Популізм розцвів, економіка впала … Результат відомий.

Боротьба проти більшовизму і рейдерства

Події 30 серпня – 2 вересня 2005 року. Я категорично виступила проти так званої «масової реприватизації». Тому що ніякої «реприватизації», тобто повернення підприємств у власність держави, ніхто і не збирався робити. Почалася боротьба за перерозподіл власності постмайданної владою на свою користь. Першим заводом, який Тимошенко разом з Коломойським вирішили «рейдернуть», був Нікопольський феросплавний завод. Мажоритарним акціонером якого був Віктор Пінчук.

Це рейдерське захоплення було організовано особисто прем’єром Тимошенко, з явним зловживанням службовим становищем, з використанням судів, міліції і бандитів Коломойського. Прем’єр офіційно підписала розпорядження, що містить чіткі вказівки судам, міністерству юстиції, реєстраторам, силовим відомствам – як провести рейдерську атаку заводу. Це було тільки початком масового перерозподілу власності на користь лояльних прем’єру олігархів. Згідно з планом, протягом тижня повинні були бути відібрані і передані новим власникам (а не державі), 7 базових підприємств. А потім – від 3 до 30 тисяч. Я вважала і вважаю такі дії злочином. У світлі цього, для мене не була несподіванкою угода, яка з’явилась в ЗМІ у 2015 році, угода між Тимошенко і Коломойським про рейдерське захоплення «Укрнафти» …

… Пізно вночі мені подзвонив Віктор Пінчук, з яким ми дружили з часу знайомства в парламенті в 1998 році, і сказав: «Знаєш, у мене завтра заберуть завод. Спробуємо захиститися. Може, полетиш зі мною? ». Я відразу погодилася, бо, по-перше, Віктор – друг, а по-друге, я вважала свавіллям це рейдерство під більшовицькими гаслами. Ми стали на захист не одного підприємства, а принципу захисту інституту приватної власності. Ми знали, що якщо здамо рейдерам Нікопольський феросплавний, то завтра процес відбирання власності стане «сніжним комом» і призведе до краху економіки. Тому я стала на захист підприємства, заявила про корупцію прем’єра Тимошенко і зажадала її відсторонення від посади.

4 дні тривав захист заводу. 4 дня я стояла на лавці з мегафоном, посеред тисяч людей, не пускають бандитів і продажну міліцію на територію заводу. Юристи Коломойського приводили «судових виконавців» з купленими рішеннями судів якогось невідомого району Одеської області, дзвонили міністри і бандити, билася в істериці Тимошенко. Бритоголові бандити Коломойського біля заводу керували атаками міліції …

Мене могли заарештувати в будь-яку хвилину. У мене не було депутатської недоторканності, я не була депутатом. Було дуже важко, кілька разів починалися атаки. У якийсь моменти здавалося, що зараз почнеться кривавий штурм, і ми не втримаємося. Але сталася подія, яка дало мені впевненість, що ми переможемо: Віктор Пінчук став в живій стіні перед заводом, взявшись за руки з робітниками, і раптом я побачила обличчя ще й інших власників заводів Дніпропетровської області, які приїхали захищати НФЗ і стали рука об руку з робітниками. Одного з них я запитала: «Сергію, а ви чому тут ?!» А він мені відповів, що якщо не захистити «феросплавний», то завтра прийдуть відбирати у всіх і країна звалиться у більшовизм. Це було дуже важливо! І я тоді зрозуміла, що ми переможемо бандитів Тимошенко і Коломойського.

Ми захищали не тільки завод – ми захищали сам інститут приватної власності. І тому правда була на нашому боці. І цими барикадами ми захистили країну від руйнівного більшовизму. Увесь світ 4 дні дивився у прямому ефірі по телевізору на цю боротьбу в Україні. Боротьбу за принцип недоторканності приватної власності, на якому грунтується демократія, як така. Якби ми тоді програли, від нас би відвернулися і Америка, і Європа. Вони не мають справи з більшовиками … Це невдале рейдерське захоплення стало «останньою краплею», після якої Тимошенко була відправлена ​​у відставку з посади прем’єр-міністра. Так звана «реприватизація» була зупинена. Ми це зробили. У таку можливість ніхто не вірив …

Захист НФЗ призвів до втрати мною частини симпатиків. Коли я повернулася, багато мені писали і говорили, опустивши очі: «Як Ви, Інна, могли так грубо поводитися, як Ви могли практично матюкатися (так було сприйнято тоді слово «суки»)!» … І дуже по-інтелігентному відвернулися від мене. Ну що тут скажеш! Треба було, напевно, бандитам Коломойського, ласкаво говорити: «Молоді люди, не бийте, будь ласка, робітників!» Або «Шановні куплені міліціонери і судові виконавці, будь ласка, підіть самі в прокуратуру і здайте!» … Як дуже часто у моєму житті, я пішла проти системи, коли всі цього злякалися. Як часто, – раніше інших розібралася в сутності процесів, що несуть величезну небезпеку для суспільства – і зупинила їх. І як часто у моєму житті – більшість нічого не зрозуміла, що і навіщо я роблю. Зрозуміли багато років потому …

Березень 2006 року. Партія ВІЧЕ, вибори

Я зовсім не хотіла йти на ці парламентські вибори. Але маса людей, задіяних у «Віче України» за 3 роки і ті, хто залишився поруч після «Озимих», наполягали, що ці вибори не можна пропускати.

Ми пішли з чіткою програмою – Планом Розвитку Країни, з гаслом «Новий тип політиків і новий тип політики!» … Нам знову, як і у 2002-му Команді Озимого Покоління, виборці говорили: «Які ви класні !! Так хотілося б за вас проголосувати … Але ви ж розумієте, що зараз головна боротьба – між Тимошенко і Януковичем! Вони точно пройдуть! А за вас ми наступного разу »…

Я це називаю шизофренією суспільної свідомості: вимагають змін – але не голосують за нових; стогнуть від безмежної корупції і злодійства – але голосують за злодіїв і корупціонерів. І це не закінчилося досі! Масове безумство?! … Але ж у 2014 загинули тисячі людей, щоб все змінилося! І кого знову обрали до парламенту на виборах 2014?! … (Це був ліричний відступ).

Вибори для «ВІЧЕ» дали великий досвід командної роботи. Учасники списку склалися грошима, моя сім’я кинула на ці вибори всі капітали, які у нас були. Мої друзі дуже нам допомогли з фінансами і ресурсами – спасибі їм за це велике. Візуальна кампанія ВІЧЕ була визнана кращою всіма фахівцями. Було проведено тисячі зустрічей з виборцями … Ми виклались по-повній. Але не всі…

ВІЧЕ стало випробуванням для моїх нових партнерів, які вирішили, що партнерство в бізнесі само собою передбачає і «прогулянку» в політику. А я політику сприймаю, як максимально відповідальну і усвідомлену роботу, а не «політичну тусовку» – тому ми розійшлися. Так само, як при розставанні з першим партнером, я розрахувалася і з новими партнерами, але це було набагато болючіше. По-перше, це відбувалося в розпал виборчої кампанії, по-друге, колишні партнери «порвали» мій бізнес наживо, забравши із собою більшу частину людей і замовлень. По-третє, вони зробили все, щоб використовувати владу прем’єра Тимошенко – і перекрили практично всі замовлення для частини компанії, яка залишилась в мене. Це – підлість. Її поки не можу пробачити … Але дуже намагаюсь)).

В ході самої виборчої кампанії «ВІЧЕ» у зв’язку з безвідповідальною самовпевненістю одного з лідерів, у нас утворилася «діра» в розмірі кількох мільйонів доларів. Мені довелося взяти в банку великий кредит, заклавши будівлю «РодДому». За боргами ми розрахувалися, але у мене особисто почав «клацати лічильник відсотків» … Я його гасила, скільки могла. Хто брав кредити у валюті – мене розуміє … У підсумку, в 2007 році одна з учасниць ВІЧЕ, взяла на себе зобов’язання погасити борг, але до цих пір навіть не почала цього робити. Через людську жадібность і підлость цієї панянки, мені довелося віддати будівлю «РодДому» банку, щоб погасити кредит. Я вирвала шматок власного серця. Харків теж втратив місце пульсації Життя … Жадібність і підлість прощати не можна – я це точно знаю. Тому точно доб’юся повернення цього боргу – і направлю гроші на правильні і корисні суспільно-політичні проекти)) …

Суспільство сходило з розуму по кумирам Тимошенко і Януковичу. І ВІЧЕ програло. Ми готові були прийняти поразку. Але коли порівняли результати протоколів виборчих комісій, які були у нас на руках, і протоколи в ЦВК, ми були приголомшені: майже жоден протокол не збігався !! І я вирішила довести, що результати виборів сфальсифіковані.

Про фальсифікації на виборах 2006 року

Я прийняла рішення йти з позовом до Вищого адміністративного суду. Частина «вічників» вважали, що це зайва трата сил і грошей. Але ми чітко бачили, що відбулася масштабна фальсифікація, причому на користь відразу двох «фаворитів» – БЮТ і ПР! Виклик ситуації був у тому, що це відбувалося всього через рік з невеликим після перемоги «Помаранчевої революції»!

Більшістю голосів політради партії ВІЧЕ, ми прийняли рішення йти до суду. Нами була виконана величезна робота з представниками інших партій, які теж мали на руках протоколи, дані в яких були сфальсифіковані. Ми змогли скласти зведену таблицю, в якій наочно звели дані всіх протоколів 4-х різних партій – всі дані не збігалися!

У перші тижні суду ми змогли добитися перерахунку голосів у ряді окружних і територіальних комісій. Кілька прикладів: в ОВК N100 на Кіровоградщині, де головою комісії був «бютівець», при розтині мішків, в них були виявлені не бюлетені, а сміття із сміттєвих кошиків – і це було показано по новинах центральними ЗМІ. Протоколи були, а бюлетенів – ні. Голова цієї комісії втік, бігав кілька тижнів, потім БЮТ домігся скасування рішення суду про перерахунок – і потім вже Вищий адміністративний суд визнав ці протоколи достовірними! У Львівській області при перерахунку було встановлено, що бюлетені, відмічені виборцями за Нашу Україну, Соціалістичну партію і всі «маленькі» партії – були пораховані на користь БЮТ. І теж – все було зафіксовано і показано центральними каналами … А при перерахунку голосів на дільницях у Дніпропетровській області бюлетені, відмічені виборцями за ВІЧЕ, Нашу Україну, Народну партію і всі інші «маленькі партії», були пораховані на користь Партії Регіонів …

Таким чином, вже в 2006 році ПР і БЮТ вступили в змову про фальсифікацію виборів, кожен на свою користь на «своїй половині України», проти партії Ющенка «Наша Україна». Тут доречно доповнити, що восени 2005 року, після того, як Ющенко відправив Тимошенко у відставку з поста прем’єра, вона таємно злітала до Москви, знаходячись в розшуку Інтерполу у справі про дачу хабарів офіцерам Міністерства оборони РФ. Там вона зустрілася вночі з Путіним, а на ранок її допитав представник Генерального прокурора Росії по цій кримінальній справі. Тимошенко дала згоду на припинення стосовно неї кримінальної справи про дачу хабарів за нереабілітуючими підставами, тобто фактично визнала себе винною. Незабаром після цього Росія відкликала з Інтерполу свою вимогу про затримання Тимошенко. Путін ненавидів Ющенко і вміло став використовувати її, як торпеду проти Ющенка.

Ми домоглися, що вперше в Україні Вищий адміністративний суд досліджував фальсифікації на виборах цілий місяць! Він витребував усі протоколи окружних виборчих комісій. Тільки два з них були достовірні, а решта – підроблені !! Причому, фальсифікація була проведена «дзеркальним чином» – в половині округів – на користь БЮТ, в половині округів – на користь ПР. Я намагалася передати президенту Ющенко особисто і зверталася публічно, щоб він не допустив такої фальсифікації виборів. Адже й сама президентська «Наша Україна» була обкрадена за домовленістю між БЮТ і ПР. Але Ющенко, як завжди, реальну демократію віддав в жертву політичній коньюнктурі – адже він гарантував Заходу, що вибори 2006 року будуть найдемократичнішими і чесними … Коли Суд пішов у нарадчу кімнату, ще жевріла надія, що країна змінилася … Суд довго радився … Але потім під двері дорадчої кімнати просунули диск з текстом рішення. Коли головуючий оголошував, що всі протоколи достовірні і результати ЦВК правильні, більшість суддів боялися дивитися нам в очі …
Для мене стало зрозуміло, що буржуазно-демократична «Помаранчева революція» завершилася поразкою.

Осінь 2006 року. Запрошення Януковича до роботи в комітеті реформ

Після Вищого адміністративного суду ми, «Вічник», зализавши рани, стали думати – що робити далі. В країні був «бардак», помаранчеві чвари досягли апогею, був підписаний «універсал», Янукович став прем’єром … У нас на руках була книга «План Розвитку Країни», в яку ми вклали цілий шматок життя, купу грошей, і в якій були впевнені. Ми зібралися на політраду і прийняли рішення направити книгу з листом про співробітництво в реалізації реформ всім провідним політикам України. Восени 2006 року План Розвитку Країни отримали: Ющенко, Тимошенко, Литвин, Мороз, Янукович, Єхануров ….

Відгукнулась єдина людина – Янукович. На наступний день, як книга була йому передана, мені зателефонував Сергій Льовочкін, сказав, що вони створюють Комітет з реформ і що завтра мене запрошують до прем’єра Януковича на зустріч. Я відразу знову зібрала політраду, щоб ми порадилися. Було трохи «стрьомно» – адже майже три роки тому був величезний скандал з моєю заявою про відставку і «азаровщину». Ми вирішили, що я повинна піти і послухати, що скаже Янукович …

Наша зустріч з прем’єром Януковичем тривала півтори години. Він сказав, що пам’ятає, як ефективно я вмію працювати (в Держпідприємництві), що прочитав План Розвитку Країни (?!), практично з усім згоден, і що запрошує мене увійти в комітет з реформ, який він буде створювати, і мою команду просить підключити до цієї роботи. Але головне – він з палаючими очима, встаючи і сідаючи, розповідав, що він все життя мріяв, щоб Україна стала східноєвропейським економічним «тигром», що знає, як це зробити, і готовий боротися за реалізацію цієї мрії. Він сказав, що Ющенко дав йому карт-бланш на реформи, що вже ведуться переговори про залучення провідних консультантів світу, з якими ця робота буде робитися спільно з українською командою. Чесно кажучи, я була приємно здивована і навіть ошаленіла від почутого. Це був інший Янукович, в порівнянні з Януковичем-прем’єром при президенті Кучмі. Тоді він був хорошим організатором і «терпілою». А під час цієї розмови – він «летів до своєї мрії». Це було зовсім несподівано і навіть наївно. Але обнадіювало.

Всупереч існуючій тоді думці, що «широка коаліція» Ющенка з Януковичем була мало не національною зрадою, я дотримуюся іншої думки. Це був вірний шлях. І якби не прагнення Тимошенко до влади будь-якими засобами, якби не самозамилування Клюєва, який заявив про триста голосів у парламенті, і легкодухість Ющенка, – то така широка коаліція могла дійсно реалізувати великий обсяг реформ, зшити Схід і Захід країни. Демократизм, український патріотизм Ющенка і організаторський талант Януковича, в з’єднанні, могли дати хороший результат … Сподіваюся, сьогодні, через багато років, розумні люди це зрозуміли …

Почалася робота в Комітеті реформ при прем’єр-міністрі України Януковичі прекрасно. Я була призначена керівником сектора «Корпоративне законодавство» і, з властивим мені напором, почала працювати. Я залучала і своїх прекрасних фахівців з «Пруденса», і «вічників», і отримувала величезну користь від спілкування з провідними іноземними консультантами та політиками. Оскільки я працювала в Комітеті, як голова всеукраїнського громадського руху «Віче України», державного фінансування моєї роботи не було. Я сама не тільки працювала безкоштовно, але й фінансувала роботу всіх залучених мною осіб за свій рахунок. Як завжди. Потім Сергій Льовочкін повідомив мені, що потрібно йти на державну службу, оскільки я не можу бути в Комітеті єдиною людиною без держпосади … Мене запросив Янукович і сказав: ти не можеш далі працювати в Комітеті, як представник громадськості, йди замом міністра юстиції, будеш від міністерства працювати в комітеті з реформ. Я погодилася, прем’єр передзвонив Лавриновичу, той команду прийняв … І сприйняв мене, як конкурента й, отже, на його думку, ворога. З тих пір він так і не зміг подолати до мене неприязнь і навіть не навчився дивитися мені в очі)) Ну і Бог з ним …

Цей короткий етап творчої і продуктивної роботи в Комітеті реформ породив Закон про акціонерні товариства (який, щоправда, дуже обкромсали потім в парламенті люди Ахметова), велику кількість змін у податкове і регуляторне законодавство … І зовсім невеликий період роботи у міністерстві юстиції.

Але серйозно ніякі реформи в країні нікому почати не вдалося. У прагненні стати наступним президентом, Тимошенко розгойдала ситуацію до абсурду, знову зробили всіх ворогами, був фактично знищений Конституційний Суд, незаконно розпущений Парламент … Після парламентських виборів, у взаємній ненависті, Ющенко і Тимошенко знову «порвали» владу між президентом і прем’єром. Почався період популізму «тимошенництва», який не міг привести ні до якого іншого результату, крім економічного краху, розчарування і майбутньої перемоги «регіонів» …

Період «свій серед чужих, чужий серед своїх»

Тимошенко почала черговий етап боротьби за абсолютну владу в Україні. Створивши культ особистості, отримавши величезний фінансовий інструмент, як прем’єр-міністр, в руки якого, за українською традицією, завжди сходяться корупційні потоки від усіх держорганів, вона стала вкрай небезпечною. Знову активізувався Медведчук і став одним з головних радників Тимошенко, продовжив посередництво між нею і Путіним. Олігархи, з якими вона продовжила ділити промисловість і перерозподіляти власність, накачували її ресурсами. Я чітко зрозуміла: у 2010 році на президентських виборах битися будуть Янукович і Тимошенко. А значить, вкрай велика смертельна небезпека для моєї країни. Потрібно було щось робити, щоб не допустити такого сценарію.

Я досі вважаю, що Тимошенко була набагато небезпечніше Януковича. Вона вміла створювати культ особистості і обожнювання себе виборцями, у неї був магічний голос. Чоловіки пасували перед нею. Її постійну брехню вона ретельно «пакувала» в красиві слова. Тому було зрозуміло, що перемогти її може тільки жінка з такою ж сильною енергетикою, за якої стоятиме потужна організаційна машина. Я почала думати, як не допустити приходу Тимошенко до абсолютної влади, яка створить в Україні путінську модель управління.

«Політика – мистецтво можливого» – це аксіома. Бог послав можливість, яку я повинна була використовувати. Янукович зробив мені пропозицію стати 4-м номером списку ПР на виборах 2007 року. Він розумів, що йому потрібен політик, здатний протистояти Тимошенко, а я розуміла, що за мною стане потужна організаційна сила, здатна протистояти прем’єру Тимошенко на шляху до абсолютної влади.

З серпня 2007 почався період моєї співпраці з Партією Регіонів, який я називаю «Свій серед чужих, чужий серед своїх».
За період співпраці з ПР, я двічі виходила з партії і фракції з протестами і публічними заявами. Багато хто досі питають – як я залишилася жива? Та так і залишилася … Значить, ще повинна щось зробити дуже важливе)).

Прийняти таку пропозицію Януковича я могла тільки за рішенням з’їзду партії «ВІЧЕ». І моя партія «ВІЧЕ» таке рішення прийняла.
Минув рік після парламентських виборів 2006 року. У країні тривало «божевілля» навколо ПР і БЮТ. Люди дивилися цей «бразильський серіал», а ситуація була дуже небезпечною. Вже тоді нам, «вічникам», стало зрозуміло, що Тимошенко почала «хрестовий похід» за президентською владою з абсолютними повноваженнями. Було відомо, що її партія не голосувала у 2004 році за Конституцію і що вона хотіла скасувати цю конституцію, як тільки переможе на президентських виборах. Портнов розробив для неї сценарій такого повернення до Конституції 1996 року, який потім надав і реалізував для Януковича. Вона була впевнена, що, отримавши вдруге крісло прем’єра, вона до кінця знищить Ющенка, ліквідує як такий бізнес своїх політичних опонентів, проведе «реприватизацію» і отримає, нарешті, жадану нею необмежену владу. Нам було також відомо, що в 2005 році, після зняття її з посади прем’єра, вона мала таємні переговори з Путіним, в ході яких вони домовилися про спільну боротьбу проти Ющенка. В результаті, в Росії щодо Тимошенко було припинено кримінальну справу по хабарах офіцерам Міноборони Росії і був знятий розшук Інтерполу. Посередником між Путіним і Тимошенко вже тоді остаточно став Медведчук. Небезпека того, що Тимошенко отримає абсолютну владу в Україні і встановить тоталітарний «більшовицький» режим, для нас стала очевидною.

Янукович і Тимошенко, за своєю суттю, були дуже схожі. Обидва – «постсовка», обидва – диктатори, обидва – з харизмою і претензією на маніпуляцію масами. Але тільки Янукович йшов до абсолютної влади «через шлунок», а Тимошенко – «через серце» виборців. Тому вона була небезпечнішою. І зупинити її могла тільки жіноча енергія, за якою стояла б велика політична сила.

Крім того, досвід роботи в Комітеті економічних реформ був дуже позитивним, і ми мали надію, що ПР дійсно буде провайдером великих економічних ринкових реформ. Регіонали вміли працювати і будувати – цього у них не відняти.

Оскільки «ВІЧЕ» реально стоїть на демократичних принципах роботи, ми – однодумці, і пропозицію увійти до першої «п’ятірки» ПР було винесено спочатку на розгляд політради партії, а потім – і з’їзду партії «ВІЧЕ». У ході переговорів з Януковичем мені вдалося досягти немислимих, з точки зору ПР, результатів: по-перше, я домоглася, що для ВІЧЕ робиться виняток із «принципів» ПР, і партія «ВІЧЕ» не ліквідується (як це змусили раніше зробити Кушнарьова або Тігіпко-потом); по-друге, крім мене, Янукович погодився включити в список другого представника ВІЧЕ. Таким чином, я йшла в список не одна, а з однодумцем. Політрада і з’їзд прийняли рішення делегувати в список ПР мене і І.Горіну. На жаль, Ірина Горіна не витримала ніякого випробування – ні на совість, ні на принципи, ні на виконання взятих зобов’язань. Ще одна біль і зрада у моєму житті.

Про «ВІЧЕ»

Багато разів я замислювалася і мене запитували: чому я не ініціюю ліквідацію партії «ВІЧЕ», чому, не ставши вже багатою людиною, я все одно щомісяця фінансую партію, чому постійно шукаю очима в мережі і пресі будь-яка згадка про «вічників» та їх діяльность?

Євромайдан відповів))) Коли збори громадян стали називати, як у давнину, «ВІЧЕ», коли скандували «Україна – це я!», Коли вимагали перезавантаження країни, нової політики і нових політиків, коли стали вимагати плану розвитку країни … Ми все це підготували … 10 років тому. Ну так, занадто рано)) Але, головне – не пізно! Попереду, вже цього року, точно будуть формуватися нові політичні сили. Не політичні проекти, а справжні політичні рухи і політичні партії – під чіткі політичні програми і завдання. ВІЧЕ – готово до праці і оборони))).

Період в ПР з листопада 2007 р по січень 2009 року

ПР була в опозиції. Мене відразу обрали членом президії партії і членом тіньового уряду. Готувала реформи, намагалася прищепити членам фракції культуру публічного обговорення проблем і завдань)). Боролася за демократичні процедури в ПР, говорила правду в очі на засіданнях президії та політради, писала закриті листи Януковичу та членам президії із закликом розпочати реформування і демократизацію ПР … Одночасно спілкувалася з «вічниками», утримувала партію, виплачувала її борги …

У березні 2008 року Настя подарувала нам наше диво – Полінка. Величезне щастя!)))

Напередодні економічної кризи 2008 року, мені вдалося раніше інших побачити її провісники і підготувати аналітичну записку для Януковича і членів тіньового уряду. Багато хто назвали мій виступ на засіданні тіньового уряду «емоційними припущеннями», відбулося гаряче обговорення та засудження мене)). Але коли через 3 місяці все почало відбуватися так, як я описала, професійна повага до мене членів тіньового уряду кратно зросла. Однак, образа тих, хто відгукувався зневажливо про мої аналізи, глибоко зачаїлася …

Тиху ненависть до мене завжди відчував Андрій Клюєв. Продовжувалося відкрите принципове протистояння з Азаровим і його «групою» з питань податкового та бюджетного законодавства, закону про держзакупівлі тощо … Відносини з Борисом Колесніковим і його групою мінялися «від літа до зими і назад» залежно від позицій з тих чи інших проблемам)). У тому складі фракції ПР ліберальне крило практично було відсутнє, і мені було дуже важко.

Окремою історією стала моя спільна боротьба з підприємцями Києва проти Черновецького.
У 2009 року до мене звернулися підприємці м.Києва з проханням допомогти їм у боротьбі з мером Черновецьким і його «молодою командою». Коли я прочитала документи, відвідала кілька засідань Київради, поспілкувалася з активістами та депутатами «Удару», зустрілася з неадекватним Черновецьким, я «взялася за справу».

У результаті спільних дій, ми організували кілька масових акцій протесту, заблокували десятки незаконних рішень і, нарешті, провели «темну сесію» у Київраді, яка стала початком кінця Черновецького. Незважаючи на те, що адміністрація вимкнула в приміщенні електрику, голосування було проведене і скасовані десятки незаконних рішень.

Моя активна підтримка підприємців в русі проти Черновецького привела до серйозного конфлікту з Януковичем. Він двічі викликав мене до себе і вимагав, щоб я відійшла від цього процесу і «не лізла». Я наполягала, що Черновецького треба гнати «брудної мітлою», і що, підтримуючи його, ПР втратить залишки виборців у Києві. Кожен залишився при своїй думці. Особливо гостро стало питання, коли на день важливого засідання Київради, на якому я принципово повинна була бути присутньою, призначили виїзне засідання «тіньового уряду» в Криму. Мені тридцять два рази нагадали, що я повинна полетіти з Києва. Я не полетіла. Це було рівносильно відкритого виклику Януковичу. Він мене ще раз викликав, і ми з ним сильно посварилися.

Але правда виявилася на моєму боці – підтримка «регіонами» Черновецького ще більше обвалила рейтинг ПР в Києві, а бажаних голосів «бабусь» так і не дала.

Зараз просто «дзеркально» йдуть справи з мером Харкова Кернесом. Влада намагається його підтримувати, а у підсумку ця підтримка знижує рівень підтримки самої влади. І знову не хочуть мене чути. І знову все буде так.

Робота в першій слідчій комісії по газу

У січні 2009 року, під час «газової війни», я, всупереч волі фракції, яка побоювалася йти у відкриту конфронтацію з Тимошенко і росіянами, зареєструвала Постанову про створення Тимчасової слідчої комісії парламенту, для з’ясування причин відключення газу і стану газо-транспортної системи країни. Спочатку на мене «накинулися» всі члени президії ПР, вимагаючи відкликати постанову. Але я змогла переконати Януковича, що опозиція не має права залишатися осторонь від питання, з яких причин мерзне і Україна, і Європа, що ми зобов’язані створити ТСК. У підсумку, фракція мене підтримала, і ТСК була проголосована.

З цього моменту почалася глуха ворожнеча з Клюєвим і його «групою впливу». Клюєв був постійним посередником від ПР в комунікації з Тимошенко і Медведчуком, а тому був вкрай незадоволений, що я почала розслідування газової війни, а потім – і газових контрактів. Досвід роботи «першої газової ТСК» був для мене легким «шоком», оскільки тоді, вперше в політичній історії України, прем’єр-міністр Тимошенко дала пряму вказівку членам уряду і всім керівникам нафтогазового комплексу країни не видавати жодного документа на офіційні запити парламентської слідчої комісії . Мені довелося докласти неймовірних зусиль, щоб переконати голів «Нафтогазу», «Укртрансгазу» та інших керівників прийти на засідання ТСК і дати пояснення, а також представити хоча б якісь документи. Але, багато в чому, це і врятувало їх від кримінальної відповідальності згодом.
Це була важка і вкрай невдячна робота.

Мені доводилося долати опір не тільки Тимошенко і всієї виконавчої гілки влади, а й більшості фракції ПР, яке тоді так боялося Тимошенко і Путіна, що готове було зжерти мене живцем. Крім того, на засіданні Ради національної безпеки і оборони я прямо викрила прем’єр-міністра Тимошенко у брехні і назвала злодійкою. Це повністю «порвало» тих регіоналів, які звикли до чиношанування. І мене стали уникати, боятися, ненавидіти … Ми здобули вже тоді інформацію, що Тимошенко вчинила злочин при укладенні газових контрактів. Але прем’єр-міністр Тимошенко, маніпулюючи парламентською більшістю, не допустила оприлюднення у парламенті підсумків роботи цієї першої «газової» ТСК …

Виступ проти узурпації влади ПРіБЮТ, вихід з ПР

Навесні 2009 року до мене стала доходити інформація, що на найвищому рівні ведуться переговори про створення коаліції між ПР і БЮТ, з таємним договором про узурпацію і взаємну передачу влади один одному на десятки років вперед. Також була підготовлена ​​нова Конституція, в якій фактично згорталися всі демократичні інститути.

Цю інформацію ретельно приховували, володіли нею тільки безпосередні учасники переговорів. Періодично «проривалися» деякі законопроекти, якими готували грунт для цього перевороту, і в мене з їх приводу виникали постійні конфлікти на фракції. Відчувалося, що абсолютна більшість фракції підтримує ідею ПРіБЮТ, багато намагалися мене переконати, що питання вже остаточно вирішено.

Я переконувала Януковича, що цього робити не можна, оскільки буде народне повстання. А Тимошенко все одно обдурить. Тільки Сергій Льовочкін говорив мені, що рішення ще остаточно не прийнято, і що у Януковича спрацює політичне чуття, і він ні за що не піде на цю угоду. Але, у підсумку, один з моїх приятелів повідомив мені, що у визначений вівторок у парламенті буде проголосована коаліція ПРіБЮТ, і що вже розділені всі посади у виконавчій владі, в тому числі і йому визначено конкретне місце міністра. Майже в цей же час Юлія Мостова опублікувала текст «конституції ПРіБЮТ», – і стало очевидно, що «медведчуківсько-клюєвська зграя» перемагає. Небезпека була величезною.

Так співпало, що на поточну п’ятницю був запланований черговий, звичайний прямий ефір на «Інтері», куди була запрошена і я, серед інших політиків. Але за кілька годин до ефіру мені подзвонив редактор і сказав, що всі політики з якихось причин відмовилися від ефіру, редакція, рятуючи ситуацію, запросила замість них журналістів, і мені пропонують не їхати. Я зрозуміла, що політики злякалися і змирилися. Різні «регіонали» кілька разів подзвонили мені і розповіли, що мене чекає, якщо я поїду на ефір, і як буде виглядати мій труп в моєму обгорілому автомобілі …

Але я знала, що якщо така змова відбудеться, то Україна стане «другою Росією», тоталітарною країною, з передачею влади типу «Путін-Медведєв». І я не злякалася. Поїхала на ефір і там публічно заявила про те, що готується державний переворот, антидемократична конституція і закликала Януковича не підписувати цю угоду. Я знала, що він дивиться цей ефір, і знала його фобії. Я повинна була це зробити, використати останній шанс, щоб розхитати цю антиукраїнський змову. У підсумку, я виявилася єдиним публічним політиком, який пішов проти змови двох найбільших політичних сил. Той державний переворот міг надовго позбавити Україну демократичних перспектив.

Янукович, на Трійцю, заявив, що коаліції з БЮТ не буде. А у Тимошенко вирвалося історичне «Всьо пропало!».

На знак протесту проти антидержавної змови, я публічно вийшла з фракції і партії регіонів і стала позафракційним депутатом.

В той же час у моєму житті з’явився Чоловік, який став моєю підтримкою і опорою на цьому важкому етапі мого життя)).

Участь у президентській кампанії 2010 року

Отже, з травня 2009 року я вийшла з ПР і до президентської кампанії 2010 року підійшла, як безпартійний депутат, який був ні з владою (Тимошенко), ні з опозицією (Янукович). Стала вимальовуватися конструкція президентських виборів, в яких маленькі, але реальні шанси на перемогу мав «новий» кандидат. Я вважала головною метою для країни і для мене – щоб виборці не голосували ні за Януковича, ні за Тимошенко і вибрали нового політика. Я пішла в кампанію і зареєструвалася кандидатом у президенти. У ході передвиборної гонки мною були проведені переговори з Яценюком і Гриценком, і намітилися перші проблиски можливого досягнення згоди про висунення єдиного «нового» кандидата … Але Тігіпко «зіскочив» з переговорів і відкинув таку перспективу …

І знову, як у 2002 році за часів «Команди озимого покоління», і в 2006-му з «ВІЧЕ», українські виборці, що проклинають своє життя і корумповану владу, знову проголосували саме за таку владу! Незважаючи на те, що вибір був! Знову роздвоєння свідомості у суспільства, яке не стало дорослим. Коли в ніч виборів, після оголошення попередніх результатів, під час «марафону», журналіст «Інтера» запитав мене, що я думаю про вибори, я сказала, дивлячись в об’єктив, а значить, в очі виборцям: «Якщо потім Ви будете обурюватися на владу – подивіться в дзеркало і звинувачуйте лише себе»…

Деякі «любителі гострих відчуттів» кажуть, що було б краще, якби в 2010 році президентом стала Тимошенко. Я скажу дуже коротко: у такому випадку зараз в Україні був би режим, середній між лукашенківським і путінським, з культом особистості, забороною на свободу ЗМІ, виправно-трудовими таборами для супротивників і необільшовизм у розквіті …

Після перемоги Януковича в січні 2010 року, я до вересня 2010 року була позафракційним депутатом.

Робота в другій слідчої комісії по газу

Восени 2010 року в парламенті було піднято питання про те, що газові контракти 2009 року є актом державної зради. Було прийнято рішення знову створити Тимчасову слідчу комісію щодо газових контрактів 2009 року. Мені запропонували продовжити роботу, перервану в 2009 році. Мені це було дуже цікаво і важливо і з професійної точки зору, як юриста та аудитора, так і з політичної. Але умовою такого обрання було моє повернення в ПР. Я прийняла запрошення повернутися в ПР і очолити комісію.

Ми продовжили роботу, яку нам не дали завершити в 2009 році. Маючи точне уявлення про обставини підписання контрактів в 2009 році, я змогла організувати роботу ТСК так, що ми мали тверді документальні докази того, що прем’єр Тимошенко підробила директиви уряду та умисного уклала свідомо кабальні для України контракти.

Нам вдалося також домогтися документального підтвердження особистої залежності українського прем’єра від Росії. Компанія Тимошенко ЄЕСУ мала непогашений борг перед Росією в сумі 400 млн доларів. Також ФСБ і прокуратура Росії мають кримінальну справу за обвинуваченням Тимошенко в дачі хабарів працівникам міністерства оборони РФ. Ми змогли представити українському суспільству документальні докази злочинної діяльності Тимошенко. У той же час, коли справа надійшла до суду, непрофесійне ведення судового слідства призвело до того, що «брудна» процедура суду поставила під сумнів абсолютно правильне і законне звинувачення. Як часто буває, форма «вбила» зміст. Але головне все ж сталося: зло було покаране, а з очей більшості виборців спала пелена, і вони побачили реальне обличчя свого колишнього кумира Тимошенко. Незважаючи на брудну травлю мене і реальні загрози, я змогла довести об’єктивне парламентське розслідування до кінця.

На парламентських виборах 2012 року я обрала складне рішення. З одного боку, відносини у фракції були дуже напруженими, ситуація «свій серед чужих, чужий серед своїх» загострилася до крайності. З іншого, після перемоги Януковича на виборах 2010 року, було реально зроблено дуже багато і в плані капітального будівництва, і з ЄВРО-2012, і за соціальними програмами … Але головне – Янукович назвав завданням підписання Україною Договору про Асоціацію з ЄС. Я вважала, що організувати прийняття всього необхідного законодавства може тільки така «машина», як ПР. І що мета Асоціації з ЄС виправдовує майже будь-які компроміси. Я хотіла прискорити цей процес. Та й чоловік вирішив балотуватися у парламент по своєму мажоритарному округу, оскільки на той час вже пройшов всі рівні депутатства – він був депутатом районної, міської та обласної ради. Життєві обставини складалися саме так. Тому коли мені передали від Януковича пропозицію йти за списком ПР, я погодилася. Навколо мого місця в списку розгорнулася «метушня». Технологи й частина вищої ланки «регіоналів» наполягали на моєму включенні в «п’ятірку», а Клюєв з компанією робили все, щоб мене взагалі в списках не було.

Після обрання до парламенту під номером 60 в ПР, мене, без моєї згоди, «поставили» на посаду першого заступника голови комітету з культури і духовності. Мені довелося попрацювати, щоб перейти в комітет з Євроінтеграції на посаду заступника голови комітету. Завдяки моєму входженню в цей комітет, його робота була розблокована, і ми прийняли багато необхідних рішень для виконання зобов’язань перед ЄС.

Коли в січні 2013 року стало зрозуміло, що Янукович намагається поставити «сім’ю» на всі ключові посади в країні, я відмовилася в цьому брати участь. Ми з чоловіком спеціально виїхали за кордон, щоб не брати участь у голосуванні за «Кабмін сім’ї». Я багато разів попереджала «регіоналів», що узурпація влади погано закінчиться. Але була головна мета, заради якої варто йти на компроміси – підписання договору про Асоціацію з ЄС. Я завжди була і є прихильником євроінтеграційного курсу України (при цьому я досі не впевнена у необхідності нашого членства в ЄС). Тому робила все, щоб в ПР не перемогли прихильники Митного союзу з Росією, яких була половина.

Коли у листопаді 2013 року я дізналася від Клюєва про можливість зриву підписання договору у Вільнюсі, я поїхала до Януковича, але добитися зустрічі з ним виявилося просто неможливим – вже тоді він украй обмежив коло свого спілкування. Тоді я переговорила з «верхівкою» ПР і попередила, що авантюра зі зривом «Вільнюса» закінчиться народним повстанням. Бунтом, який змете регіоналів уже назавжди … Я написала в УП блог «Не вірю!» З останньою надією, що Янукович прочитає і відреагує. Після цього блогу кілька «регіоналів» боягузливо полякали мене виключенням із фракції та іншими проблемами. Серед цих «регіоналів» був і Царьов …

Майдан. 2013-2014

29 листопада 2013 був день народження моєї доньки Насті, і я повинна була їхати до Харкова. Природно, весь вечір напередодні і всю ніч ми чекали Вільнюса. Ще під ранок 29 листопада Льовочкін з Вільнюса мені написав, що Янукович продовжує «маневрувати і виторговувати кращі умови для України» … ми до останньої хвилини сподівалися, що він все ж підпише. Коли стало офіційно відомо про відмову від підписання, я зрозуміла, що почнеться буря, і залишилася в Києві, не поїхавши на день народження доньки.

Днем стало зрозуміло, що готується зачистка Майдану. Всіма доступними мені способами, я стукала в усі двері і дзвонила по всіх телефонах, щоб не допустили розгону людей … Сергій Льовочкін відповів мені, що Клюєва попередив, що якщо буде розгін, всім буде кінець, і той дав слово, що розгону не буде … Потім була безглуздо жорстока «зачистка». У цю ж ніч ми з чоловіком написали заяви про вихід з ПР. У неділю ми взяли участь у «Марші мільйонів», і з цього часу постійно допомагали Майдану.

У понеділок, 2 грудня, я опублікувала план парламентського «малокровного» виходу з кризи: переформатування більшість під євроінтеграцію, повернення до Конституції 2004 року, проведення дострокових президентських виборів восени 2014 року. Я робила все, щоб «регіонали» і члени «більшості» перейшли на бік народу, підтримали євроінтеграцію, підписали Акт про повернення до легітимної Конституції 2004 року. Переконана, що якби «регіонали» зробили це вчасно, жертви й втрати були б зовсім не такими жахливими …

У ніч з 10 на 11 грудня 2013, коли була зроблена спроба силової зачистки Майдану, ми з чоловіком приїхали на Майдан і стали поряд з людьми, коли на площі було всього близько тисячі протестуючих проти кількох тисяч міліції. Ми «брали за грудки» силовиків, погнали Царьова, який ходив «гоголем» і намагався керувати зачисткою … Я виходила на сцену, щоб підтримати людей і зміцнити їх віру в перемогу …

З перших днів Майдану і до перемоги я намагалася запобігти «націоналістичні перегини», які лякали російськомовне населення і жителів південного сходу. Я просила виступати на Майдані не тільки українською, а й російською мовою, не створювати культ Бандери, бо його постать різко конфронтаційна … Я намагалася допомогти політикам і протестувальникам порозумітися … Я зробила все від мене залежне, щоб Майдан переміг, але без згубних для країни наслідків. Ясно було видно всі грубі помилки. Мені було очевидно, які випробування чекають попереду …

Задовго до початку громадянського протистояння і путінської агресії, я написала, що основна мета Путіна – розпалити в Україні громадянську війну і жорстке протистояння, щоб перекроїти наші кордони. Тоді, на жаль, більшість рахували це «піаром» …. Як важко мати стратегічне бачення і постійно випереджати час у своїй власній країні! І якого числа трагедій можна було б уникнути, якби в Україні було більше стратегічно мислячих політиків …

Після Майдану. 2014-2015

Незважаючи на те, скільки було зроблено мною під час революції, я не увійшла до парламентської коаліції після Майдану. Принципово я не могла брати участь у тому «шабаші» по захопленню влади, який влаштували «бютівці» і «свободівці» разом з низкою депутатів з ПР, з якими вони багато років співпрацювали …

Я надто добре знаю тих, хто узурпував владу після Майдану Гідності. І Яценюка, і Турчинова, і Тягнибока, і Пашинського, і Авакова … Вони – точно не відповідають критеріям і вимогам, які висунуло громадянське суспільство до влади на Майдані. Це була, і триває, контрреволюція. Проданий Крим і війна на Донбасі ще більш загострили це розуміння. І я переконана – змова по здачі інтересів України в Криму і на Донбасі має бути розслідувана і засуджена … Так само, як мають бути засуджені всі, хто мав відношення до смертей на Майдані.

Ніколи і ніхто не змусить мене змиритися, після стількох жертв і перед очима стількох мільйонів українців, які не втратили ще віри в Свою Україну, – з триваючою корупцією, злодійством, переділом власності, хамством влади …

У 2014 році я закликала проголосувати за Порошенка на президентських виборах і вибрати його «в один тур», оскільки у нас не було іншого виходу – путін збирався зірвати вибори в цілому і залишити Україну без легітимної влади, щоб забрати країну без особливих зусиль. Так що не варто шкодувати про те голосуванні. Але я ніколи не змирюся з Іловайськом, Дебальцевим, аеродромами, Широкіно … Я ніколи не пробачу президенту після революції і війни банального брехні, про те, що працює в Раші кондитерська фабрика, за податки якої рашистські солдати отримують зброю і вбивають моїх співгромадян … І я ніколи не дозволю узурпацію влади і створення нових кримінальних схем бізнесменом, який став президентом моєї країни на крові героїв …

Незважаючи на те, що мною була проведена дуже велика робота, щоб було прийнято рішення про проведення дострокових парламентських виборів восени 2014 року, я принципово відмовилася йти в цей парламент. Тому що не беру участі у фарсі «договорняків на кістках». Так само я не братиму участі в місцевих виборах восени 2015 року, оскільки спочатку можновладці прийняли закон про місцеві вибори, який знищує саму базу місцевого самоврядування, а зараз вже розписали всі округи, «як кулю». Фарс, підлість, зрада власного народу … Не беру участь! І точно знаю, що це беззаконня – вже агонія пострадянських «комсомольців» і «комуністів». Ми скоро поставимо крапку в історії постсовкової України і почнемо писати історію нової, вільної, незалежної і демократичної країни.

Під час і після Майдану я постійно працюю з громадянським суспільством. Воно – народилося, нарешті. І я роблю все, щоб допомогти громадянському суспільству зміцнітися, набратися досвіду, навчитися контролювати владу і формулювати свої вимоги. І не думайте, що всі вже «здулися». Так – вже немає грошей у більшості волонтерів, так – маса брехні влади породила розчарування і зневіра … Але – Дух вже не загнати в пляшку, як джина. Дух Українців та Українства переможе. І сьогодні гордо називають себе українцями, громадянами України, і росіяни, і євреї, і молдавани, і грузини, і угорці, і білоруси, і поляки … – і представники всіх 135 націй і народностей, які живуть в моїй рідній країні …

28 вересня 2014 в моєму рідному Харкові нам з товаришами і губернатором Балутою вдалося організувати Марш Єдності, який став переломним моментом для мого міста і для всієї Харківської області. Нам вдалося правильно поширити заклик і інформацію, організувати взаємодію активістів з обласною владою – і 10000 вільних громадян пройшли по центральній вулиці і площами Харкова у Марші за єдність України. У цей же день був знесений ідол – пам’ятник Леніну. І це було правильно, і з історичної, і з морально-етичної точки зору. Я ніколи не була членом комуністичної партії і завжди вважала комуністичну ідеологію ворожою Людині. І я думаю, що пострадянська держава в Україні найближчим часом буде зруйнована остаточно.

Війна на Донбасі для мене – абсолютно конкретні військові та добровольці, волонтери та активісти, вбиті і поранені, генерали і комбати, дружини і наречені, діти і батьки, на передовій і в тилу. З квітня 2014 всі члени нашої родини займаються волонтерством. З травня по листопад я постійно їздила на передову – без преси та публікацій, тільки для того, щоб мати точну і правдиву інформацію про стан справ і людей. Без цього займатися реальною політикою для мене неможливо. Зроблю все, щоб ми перемогли у війні – і за територію, і, головне – у боротьбі за людські серця.

У квітня 2015 я переїхала з Києва в мій рідний Харків. Тому зараз боротьба за український Харків – це велика політика. У січня 2014 року я сказала, що буде громадянська війна, інспірована Путіним, що буде захоплення наших територій рашистами, і що Харків стане «Сталінград» у цій війні … Якщо ми втратимо Харків – ми втратимо Україну! Тому я тут – і нікому не дам влаштувати новий донбас в моєму рідному місті … Тому що Харків потрібно звільняти від кримінальної монополії Гепи-Допи. Бо маю програму створення в Харкові Міста Світу на Південному Сході України. Красивого і мирного українського міста-мільйонника, інтегрованого у весь Світ.

Зараз я займаюся тим, що вмію робити дуже добре: юридичним та економічним аналізом Харкова, як об’єкта ефективного управління. Без корупції і злодійства з міського бюджету. І ми змусимо будь-яку владу це зробити.

Я продовжую працювати, щоб в Україні пройшли реальні, докорінні зміни і була побудована зовсім інша, нова і комфортна для людей країна. Бачу, що поступово створюється критична маса людей, які мають таку саму мету … Дуже хочу побачити реалізацію Плану Розвитку Країни. І сподіваюся, що про це і буде продовження моєї автобіографії)).

Моя професія – допомагати, захищати і створювати))). Будьмо!