НАСТАВ ЧАС ДІЯТИ

Хто-небудь з нас колись замислювався над тим, що наша колишня держава під назвою СРСР закладала дві парадигми існування: людина є твариною і повинна жити за законами тваринного світу. Тому весь сенс її життя – боротьба за виживання роду. Вас це не ображає? Це ж банальний дарвінізм! Лише одна з тисячі теорій походження людини. Але вона була обрана як основна. І не дивно, адже марксизм-ленінізм пішов ще далі. Тобто людина – це соціальна тварина, і з точки зору соціуму народжується як соціальна тварина у певному класі суспільства, а тому все своє життя веде боротьбу із тваринами іншого класу за виживання. Ну чим не первіснообщинний лад? Але ж ми далеко не дикуни і маємо право жити у цивілізованій державі, яка існує задля громадян, а не громадяни є «гвинтиками» у великому державному механізмі. Звичайно, є країни, які прийняли основи марксизму-ленінізму за основу, наприклад, Китай. Там людина з соціальної точки зору належить до певного класу і повинна боротися (хоча не відомо, навіщо і з ким), але з точки зору індивідуальності, фізичного походження  людина є божою істотою. Так навчає релігія буддизму. Є країни, де через філософію матеріалізму більшість людей – атеїсти. Але там у суспільній свідомості чітко визначається, що людина – це, насамперед, істота соціальна, і народжена, щоб прожити своє життя не у постійній боротьбі, а у толерантному відкритому порозумінні.

Здається, роки класової боротьби вже минули. Тепер ми починаємо боротися з проблемами, які виникли у пострадянській Україні. Ця боротьба триває вже п’ятнадцять років. Коли вже ми, нарешті, почнемо розуміти, що з проблемами не треба боротися? Їх треба вивчати, досліджувати. І коли ми це зробимо, лише тоді зрозуміємо, як багато та наполегливо нам треба працювати, аби змінити наше суспільство. Тому що психологія, яка закладається в нас з генами батьків,  тоді, коли ми входимо у суспільство, закладає таку неймовірну кількість комплексів, стандартів, догм, що інколи ми й самі не розуміємо, чому поводимося тим чи іншим чином.

В Україні настав час змінювати стандарти. Останні п’ятнадцять років ми переживали руйнування пострадянських структур. І тепер стало зрозумілим, що не можна ставити суспільні цінності вище, ніж індивідуальні. Бо коли людина не відчуває власне «Я», то її  соціальне «Я» теж зводиться нанівець. Ми повинні прагнути стати лідерами, аби зламати ту систему, яка нам не подобається. Чи то держава, підприємство чи організація, де ми працюємо, чи там, де ми навчаємося.

Але хто ж такі лідери? Це ті, хто може повести за собою маси? Ні, таких називають демагогами. Ті, хто вміють віддавати накази та вимагати їх виконання? Теж ні, бо таких називають просто керівниками. Так  хто ж  такі лідери?

Саме про це і не тільки йшлося на зустрічі Голови громадської організації «Віче України» Інни Богослов-ської зі студентами вузів у Черкасах. До речі, двоє черкаських студентів, Владислав Сушко та Сергій Котляренко, нещодавно завершили навчання у «Школі молодого лідера», яке проходило у Броварах під Києвом.

Так от, зглянувшись на нашу історію, можна впевнено сказати, що лідером може стати тільки молода людина, яка позбавилася усіх стереотипів минулого. Для того, щоб стати лідером, треба забути про таке слово, як «лідер». Якщо ти прагнеш стати кимось, щоб відповідати цьому поняттю, то максимум, ким ти зможеш стати, –  це просто особистістю. Треба прийти в суспільство і згідно своїх бажань та потреб, потреб оточуючих визначитись, чи є ти лідером. Не можна просто сісти на коня і сказати: «Я – Олександр Македонський! Гайда завойовувати персів!» Треба в цьому прожити. Ти або народжуєшся лідером, або ні. Це має бути твоїм призначенням. У людині закладено впевненість, безстрашність, відповідальність за власні вчинки. Лідер не боїться такої відповідальності за власні вчинки, тому що всі його дії завчасно проана-лізовані і зроблено висновки. Він знає, що за ним ідуть люди, йде команда. І він не має права на помилку. Він не повинен думати і вагатися, як будуть діяти інші. Він впевнений, що вся відповідальність лежить лише на ньому. Це його обов’язок, і з цим він має прожити все своє життя. Якщо людина це усвідомлює, – вона справжній лідер. А коли у людини виникають якісь сумніви,  нічого не вийде. Людина має бути абсолютно впевненою, мати власну гідність, гордість. А крім того, людина має усвідомлювати,  що  ми  на  цьому світі не лише для того, щоб розмножуватись та помирати. Наше покликання  – змінювати світ на краще.

Але прошу не плутати справжніх лідерів із формальними лідерами. Людина може народитися спадкоєм-цем престолу чи бути призначеною керувати якоюсь системою. Але чи будуть тебе підтримувати, ось в чому питання. Якщо лідер  формальний, то суспільство рано чи пізно розділиться на кілька прошарків: байдужість (ти – лідер,  отже, прапор тобі в руки і барабан на шию), образа (ага, всі кажуть, що я лідер, а тут ставлять якогось керівника), слабкість (формальний лідер чи не формальний, все одно буде свавілля, беззаконня і я нічого не зможу зробити). А будуть і філософи, які замисляться: «А може, треба щось змінити і створити власну школу лідерства? Може, треба навчати молодь, виховувати її, відходячи від стереотипів».

Отже, лідер – це не той, хто сам себе таким бачить, а той, кого таким бачать інші. Це, можна сказати, харизма. Він ніколи не каже «Я». Він каже «Ми». Він має привести людей до визначеної мети. Але насамперед він має бачити цю мету, відчувати бажання інших досягнути її, і взяти на себе відповідальність за її досягнення.

Так чи інакше, а зустріч із студентською молоддю мала свої певні успіхи, адже сучасні молоді люди вже не страждають від пережитків минулого на зразок: «От раніше було… Як нам казали, так ми і робили, і усім добре жилося…» Сучасна молодь замислюється над тим, а чи варто виконувати незрозумілі та неприйнятні накази? І якщо має бути добре всім, то хто ці «всі», і що вони зробили, щоб їм було добре?

Перший раз пані Богословська відвідала Черкаси майже два роки тому, коли «План розвитку країни» тільки готувався. Тепер же вона завітала не лише для того, аби поспілкуватися зі студентами, а й із журналістами, бізнесменами та просто людьми за «круглим столом». Адже «План розвитку держави» – не просто книга, яку можна прочитати без особливих зусиль за три з половиною години. Це ідея, яку треба втілити в життя. А не спілкуючись із людьми цього не зробиш.

Немає нічого гіршого, ніж дурна, неусвідомлена дія. Немає сенсу рухатись туди-сюди. Це забирає енергію, сили, шкодить здоров’ю людини. А суспільство тим більше не має права на подібні речі. Суспільство не може рухатись неусвідомлено, вирішуючи проблеми в режимі «он-лайн», тобто сьогодні виникла проблема – ми затикаємо цю дірку, виникне завтра в іншому – завтра залатаємо. А на те, що влада чи опозиція власноруч створять план розвитку країни, надій дуже мало. Хоча за старим сценарієм це може бути створення п’ятирічних планів: збирають науковців, зачиняють їх у якомусь спеціально для цього створеному інституті, і вже через два-три місяці, дивись, маємо план розвитку країни до найближчих президентських чи парламентських виборів. Я аж ніяк не сумніваюсь у компетентності наших науковців. Боже збав…Та при всій повазі до них хочеться запитати: «А чи відповідатиме такий план дійсності? Чи зможемо ми рухатися цим дороговказом?» Питання риторичне. Нам вистачило програм різноманітних партій та кандидатів у президенти. «Необхідність зламати в Україні старі догмати і створити нові системи цінностей на рівні життя громадян та держави в цілому – це наше першочергове завдання, – заявила журналістам на прес-конференції пані Богословська. – Саме суспільство прийшло до усвідомлення необхідності якісних змін, змін стандартів, змін правил, введення інших пріоритетів життя. І слабкість влади – перше цьому свідчення».

Але слабка влада сьогодні для України – краще, ніж аби вона була сильною, як би парадоксально це не звучало. Справа в тому, що, як свідчить світова історія, лише за умов, коли в державі є слабка влада, в цій державі народжується громадянське суспільство. Так. Це треба усвідомити. Адже більшість із нас родом із «совка». Тому ми вимагаємо одночасно двох несумісних, навіть взаємовиключних речей: сильної влади та держави, і одночасно – будувати громадянське суспільство. Але так не буває. Тільки тоді, коли послаблюється влада, суспільство набуває натхнення, ресурсу, бажання, волі, аби вказати владі, де її місце. Іншими словами, сьогодні в Україні склалася унікальна ситуація: слабка влада дає можливість для зміцнення територіальних громад та місцевого самоврядування. І є надія, що коли 2006 року будуть нормальні демократичні вибори, а не переворот, який призведе до авторитарної системи, то наступні роки будуть роками зміцнення місцевого самоврядування, громадян-ського суспільства, а потім, як наслідок, відбудеться зміцнення державної влади. І зрозуміло, що доля України буде вирішуватися не лише на президентських виборах 2004 року, а й на парламентських – 2006.   

 

Юрій Божко,

“Рейтинги”, Черкаси