Доброго дня! Сьогодні ми будемо говорити про одну з наших надій. Сьогодні ми будемо говорити про студентів. Молодь – це надія нації, 
надія країни. Від того, що сьогодні у головах у наших дітей, онуків, братів і сестер, завтра залежатиме все. Або ж майже все. Чи дарма чудовий письменник Михайло Булгаков вклав в уста свого героя – професора Преображенського – фразу про те, що розруха починається у головах?
Якщо влада має потребу у тупоголових співгромадянах, вона мусить не давати молоді замислюватися. У молодих час перебігає довго, тож коли, як не замолоду, починати думати про завтрашню країну, де тобі й надалі жити? Тільки от пастирі –керівники багатьох вузів – категорично проти мислячої молоді. Надто вже часто, коли мої товариші по громадському руху «Віче України» приїздять на зустріч з нашою надією – зі студентами, – перед нами зачиняються двері університетських аудиторій і залів. Усі посилаються на бозна який наказ Міносвіти. Та Господь із ним, отим Міносвіти і з ректорами, що трусяться з переляку. Вузівських лідерів спершу налякала колишня влада, котра вимагала керованого голосування рік тому, а потім нова влада цитьнула на них за минулі гріхи. Страх – штука дуже вже заразна. А що, ми хочемо бачити його в очах нашої надії? Ні, звичайно!
Я обіцяю сама й від імені своїх товаришів по «Віче України», що ми їздитимемо країною, нагадуватимемо нашій надії, що вона таки нею є. Я труситиму нашу надію за душу, бо найкраще підґрунтя для зла – людська байдужість. А замолоду від байдужості імунітету ще немає, його ще треба виробляти. Замолоду хочеться все спробувати – не обов’язково найкорисніше й найправильніше. Тому я й не лякаюся, коли бачу, що молодняк п’є пиво просто неба і носить у мороз міні – насправді це не найшкідливіше у житті. Мене понад усе налякає, якщо наші молоді надії не зустрінуться з толковими відповідями на їхні головні запитання. На кого ж тоді надіятися будемо?
