Горан Брегович дав у Києві єдиний концерт, зате який! Послухати музику цього дивовижного балканського композитора збіглася, без перебільшення, уся столиця. А все тому, що Брегович із своїм національним оркестром грав не в престижному залі для обраних, а просто неба, на Михайлівській площі. І за це слід дякувати організаторам концерту — громадській організації «Віче України», котра примудрилася все-таки привезти Горана Бреговича до Києва, навіть попри те, що гастрольний графік музиканта розписаний по днях аж до 2007 року.
Горан Брегович народився в Сараєво, і хоча Другу світову вивчав за підручниками історії, але пережити війну на власному досвіді йому все-таки довелося. Від неї він утік із рідної Сербії, нині живе із родиною у Франції та радіє за трьох своїх доньок, котрим не доведеться жити зі свідомістю ущербності, як більшості його колишніх співвітчизників. Розпочинав свою кар’єру з рок-н-ролу — грав на гітарі, подобався дівчатам. Потім попрацював із режисером Еміром Кустуріцею й на всю решту життя дістав від преси ярлик «композитора, що написав музику до фільмів відомого режисера Кустуріци». Не уникнув такої долі Горан і в Україні — схожими визначеннями вітчизняні журналісти явно зловживали. А либонь з кінематографом композитор співпрацював лише чотири рази — іншу музику з його альбомів ви напевно чули неодноразово. Не знали тільки, що це — його. Людини, котра, за влучним зауваженням одного журналіста, стала циганським голосом балканського народу, урешті-решт почутим навколишнім світом.
— Горане, вас називають музикантом-самородком, але, наскільки мені відомо, початкову музичну освіту ви здобули по класу скрипки. Чи багато дало це вам згодом?
— Річ у тому, що я був не надто сильний у скрипковій музиці і невдовзі полишив ці заняття. Правда, згодом брав приватні уроки, бо якийсь час захоплювався грою на флейті. Я ніколи не мав серйозної класичної освіти. І знаєте, швидко дійшов висновку, що незнання того, як робити правильно, — це також своєрідне знання. Те, що я знаю мало, дає мені свободу. Бо школа — це своєрідна небезпека, особливо для композиторів. Мені комфортно з музикою саме тому, що я не здобув систематичної освіти, і мені невідомо, як писати музику за всіма канонами. На мене не тиснуть чиїсь авторитети, тому мені просто — я їх практично не знаю. От і дозволяю собі рухатися від одного напряму до іншого, використовувати різні прийоми й не замислюватися над цим. І мене не непокоять правила. Я їх руйную не тому, що хочу зруйнувати, а просто мені так зручно. Але це не означає, що я проти музичних шкіл: моя старша донька, їй десять років, навчається грати на фортепіано в музичній школі. Знаєте, у країнах на кшталт вашої, у Польщі, приміром, у мене постійно виникало відчуття, що всі мої слухачі набагато краще розбираються в музиці, ніж я. Що вони можуть співати та грати набагато професіональніше за мене. Це забавне почуття.
— Вам нецікаво грати чужу музику?
— Так, я завжди грав лише власну. Можливо, тому мені легше.
— Скількома інструментами ви володієте вільно? Про скрипку ми вже знаємо, але ж була й гітара.
— Так, звісно, я ж грав рок-н-рол. Але нині я мало граю на гітарі — я, скоріше, сучасний ді-джей, оскільки доводиться працювати з комп’ютерною технікою, вона допомагає мені в моїх виступах.
— Ви шанувальник технологічних виступів? Використовуєте електронну техніку на кшталт синтезаторів?
— Ні-ні, я справді широко використовую сучасні технології, проте не використовую неживу музику, неживі тембри. Скоріше, техніка допомагає мені компілювати звучання, опрацьовувати його, але не замінювати електронними тембрами.
— Давайте поговоримо про вашу музику для кінематографу — вона відрізняється від вашої звичайної музики?
— Ну, передусім вона значно коротша — її просто підганяють під потреби кіно. Узагалі, кіно — це єдиний живий організм, і коли ти накладаєш на нього музику, він як жива істота або відкидає її, або приймає в себе. Із хорошими фільмами це просто, правда, сьогодні не так уже багато хороших фільмів. У будь-якому разі справжнє кіно завжди подає тобі знак, приймає воно твій твір чи ні. Я писав музику до чотирьох картин, і всі вони, на мою думку, були хорошим кіно. Але писати музику до фільмів і далі? Знаєте, я, напевно, просто не захотів усе життя бути кіношним композитором. До речі, мій останній диск — «Музика для похорон і весіль», це також саундтрек, але фільму до нього немає. Він існує лише в моїй голові, його ніхто ще не зняв. Якщо у вас у голові є фільм, тоді я стану вашим композитором. От і все.
— А не виникало бажання написати музику для дитячого кіно, мультфільмів, бодай для ваших дітей. До слова, а яку музику слухають вони?
— Звісно, я не проти написати б що-небудь для мальованого кіно. Моя старша донька іноді слухає мою музику, — напевно, тому, що чимало її вчителів і друзів, хоч як це смішно, мої шанувальники. Я ж не зовсім звичайний батько, ви самі розумієте.
— А ваша дружина? Вона не супроводжує вас у поїздках?
— О, ні. Вона далека від шоу-бізнесу, по-моєму, вона лише кілька разів була на моїх концертах. І взагалі, у стосунках із близькою людиною, мені здається, важливо не втратити це відчуття зустрічі, її цінність. Напевно, нам і не потрібно постійно перебувати поряд одне з одним.
— В Україні дуже багато шанувальників вашої музики асоціюють вас лише з фільмами Кустуріци. Це плюс чи мінус? Ви не боїтеся стати «тим хлопцем, котрий написав музику до фільмів Еміра Кустуріци»?
— Та ні. Я ним уже став. Але це ж було хороше кіно! Мені пощастило працювати з одним із найвизначніших європейських режисерів — це моя думка. Я зробив із ним кілька хороших робіт. Коли ми робили «Підпілля», такий складний фільм, фільм-катарсис, на це пішло два роки. Розумієте, два роки! На одне й те саме — це надто багато. Йому вистачило мене й мені вистачило його. Ми обидва мали потребу в змінах… Я либонь ніколи не брав участь у створенні комерційного кіно. І я, і він робили кіно, яке подобалося нам. Це не блокбастери, а камерне, артистичне кіно, з акторською грою та смислом, адже таке кіно не комерційне. Тому мене тільки радує те, що моя музика людям подобається й вони купують фільми Кустуріци не лише для того, аби дивитися, але щоб і слухати. Це чудово.
— Ваша музика підходить до фільмів чи фільми відповідають музиці?
— Скоріше, взаємовпливають і взаємодоповнюють. Я люблю свої саундтреки до фільмів, вони мені видаються вельми підхожими. Приміром, «Королева Марго» — зробити якісний костюмований фільм, який не буде кумедний, складно. Щойно ви вдягаєте сучасних акторів у костюми колишніх століть — це вже маскарад, і всім відразу смішно. Але французам вдалося зняти серйозне кіно, яке не перетворилося на костюмовану постановку. Здається, мені вдалося написати до нього музику, що пасувала й до тієї епохи, і до сучасності.
— Ви якось сказали: ще десятиліття тому ваша музика була адресована лише жителям Балкан. Сьогодні її розуміють і приймають практично в усьому світі. Що так змінилося: ви, ваша музика чи сам світ?
— Звісно, світ — він і справді дуже змінився. Люди виявили себе не обмеженими репертуаром МTV. З’ясувалося, їм цікава й сучасна музика. І що такі композитори, як я, і навіть більш незвичні, ніж я, мають свою аудиторію. Я либонь ніколи не був на телебаченні, не зняв жодного кліпу. Я просто пряма протилежність сучасної музичної індустрії, хлопець, котрий зробив себе сам. Усе, що я роблю, родом із колишніх часів, далеких часів. Але мої записи слухають і в Кореї, і в Новій Зеландії, і на островах, і в Україні — виходить, у них щось є. Це не тішить моє его, не подумайте. Я радію, що світ не такий одурений, як це виглядає по телевізору. Імідж, створений ТБ, не такий однозначний і реальний, ось що чудово! Світ набагато щиріший і кращий, ніж вони це показують нам.
— Навіть якщо судити за результатами такого попсового заходу, як «Євробачення», у світі, очевидно, зріс інтерес до музики, яка базується на народній мелодиці. Торік гуцульські танці Руслани, та й цього року безліч симпатій викликав колектив із Молдови з його етностилем…
— Звісно, ми повертаємося до витоків. Ми всі працюємо з ними, уся сучасна музика грунтується на цьому. Просто, приміром, американська музика має одні джерела, а наша — інші. Тому ми такі відмінні від них.
— Я знаю, під час ваших гастролей у Росії ви співробітничали з московським хором «Пересвет». Можливо, з’явиться бажання попрацювати й із українськими хоровими колективами?
— О, так, це мене дуже цікавить. Звичайно, є великі розбіжності в різних культурах, традиціях, але завжди є щось спільне, що проходить незмінним крізь фільтри часу. Ось на цей невеликий залишок не впливають ані мода, ані течії. І саме цим він такий привабливий для мене.
— Ваше шоу проходило на особливому, історичному, місці, та ще й між двома соборами. Є в цьому для вас щось особливе?
— Узагалі-то я з комуністичної родини. Мій батько був комуністом, був у партії, і навіть я мав вступати до партії вже тому, що після навчання на філософському факультеті я здобував ступінь професора марксизму… Я тоді не мав жодних контактів із релігією. Але в останні десять років ці контакти стали досить-таки частими. Я можу сказати, що для мене було дуже важливо усвідомити принципи, на яких будуються всі світові релігії. Усі ми маємо усвідомлення певного метафізичного смислу, саме релігія й духовність перетворює нас з істот на людей. Хтось із нас відвідує церкву, хтось створює власну релігію, але це потреба живого розумного створіння. Я був поганим комуністом, і парафіянин із мене також не вийшов. Коли я був у Ватикані на запрошення Папи, то виграв щорічну премію, засновану Ватиканом. Я багато консультувався зі священнослужителями і зрозумів, що три великі світові релігії технологічно у своїх богослужіннях базуються на одному й тому самому, на спільній молитві. Наступний коментар я одержав в Александрійському соборі в Парижі. Я хотів створити таку літургію, яка об’єднала б усі три релігії. Частина мого оркестру була з Марокко, а солістом — офіційний читець Корана короля Марокко. Також я запросив хор Московського патріархату, а моїми трьома співаками були священики: єврей, мусульманин і християнин. Моя літургія символізує момент єднання, коли ми здатні стати вище від політики чи релігійних різночитань. Мені це здається простим. Мені пощастило, що я прийшов до розуміння церкви в мої пізні роки.
— Як відчувати себе людиною, котра робить світ кращим?
— Це занадто гучні слова, вони не підходять для мене. Це західні музиканти вважають, що дві-три пісні можуть усе змінити й поліпшити. Я далекий від такого романтизму, адже й ви, і я вихідці з країн із комуністичним минулим і знаємо, яка роль мистецтва в них. Дуже важливо для композитора, особливо з такої маленької країни, як моя, аби про неї та її культуру дізналися. Це дуже важливо, адже навіть Гітлер не насмілився бомбити Париж — навіть у цього варвара рука не піднялася знищити Мону Лізу, інші шедеври. Бо він знав цю культуру. Але так просто кидати бомби на сербів — ніхто не знає про їхню культуру, і думають, що це просто стадо. От і сербам просто бомбити албанців — вони також не знають нічого про їхню культуру. Якби знали — не робили б. Тому так важливо знати не лише свою культуру й культуру сусідів. Бодай тому, що тоді двічі подумаєш перед тим, як кидати туди бомби. Уже бодай тому.
Ольга Лебедєва
“Дзеркало тижня”, № 22 (550) Субота, 11 – 17 Червня 2005 року
