«Профіль»: Як можна охарактеризувати час, що минув з моменту вашої відставки, з погляду на стан держапарату та системи державного регулювання?
Інна Богословська: Оригінальне питання. (Посміхається.) Якщо за 13 років нічого не зробили, то навряд чи щось відбулося за кілька місяців. Єдине, що мені, як людині, що попереджала, немов Кассандра, що буде погано і важко, приємно чути – так це виступи Президента, в яких були зроблені акценти на законі про держбюджет на 2004 рік і на законі №4000-1, та на адміністративній реформі. Голова держави висловив думку, що ці нормативні акти за якістю зовсім не придатні. Але це дуже гірка радість, значно більша була б моя радість, якби відбувалися реальні позитивні зміни. Думаю, без радикальної зміни політичних еліт говорити про серйозні зміни в нашій країні в справі дерегуляції, просування в адміністративній та адміністративно-територіальній реформах не можливо.
«П.» Як би ви охарактеризували нинішній стан держапарату?
І.Б.: Агонія.
«П.»: Але він намагається здобувати все нові та нові регулюючі функції, все сильніше втручаючись у діяльність приватного сектора.
І.Б.: В цьому й полягає агонія. Давайте розглянемо головні постулати. У Радянському Союзі ми мали тоталітарну державу з вибудуваним відповідним чином апаратом. Він реагував тільки на сигнали, що надходили зверху і транслювалися вниз по вертикалі. Це супроводжувалося адміністративним регулюванням економіки, а суб’єкти господарської діяльності мали мінімальну самостійність. Після одержання незалежності, після проведення ряду економічних реформ, що створили досить багато ознак ринкової економіки, адміністративна система не змінилася. Тобто в незалежній Україні оголошені нові функції держави, властиві йому в умовах ринкової економіки, але сам апарат не змінився. Звідси й основні проблеми. Зміни в структурі апарату були мінімальними, припустимо, стало менше галузевих міністерств, ніж було при Союзі, але функціонувати краще виконавча влада так і не стала. Як і раніше роботу галузей та окремих підприємств намагаються регулювати, це і є основна проблема. Сьогодні державний апарат не відповідає новим функціям держави.
«П.»: Що ж являє собою українська державна машина? Які її реальні функції?
І.Б.: Заробляння грошей у кишені чиновників, що сидять на тих або інших «хлібних» посадах.
«П.»: Яка модель держави зараз реалізована в Україні? Звідки бралися та беруться приклади для наслідування?
І.Б.: У нас сьогодні суміш різних підходів. Так історично склалося, що ще законодавство Російської імперії базувалося на змішуванні різних підходів і моделей керування. І той факт, що ми перебуваємо між класичною Європою та класичною Азією, теж дає підстави одержувати якусь суміш законів. Якщо говорити про адміністративний устрій, то комусь припала до душі модель устрою Франції, і зараз в Україні унітарна держава з досить сильними повноваженнями Президента та парламенту. Насправді, французи сьогодні самі страждають від цієї моделі, особливо у тих випадках, коли голова держави та більшість у парламенті належать до різних партій. Францію рятує те, що в цій країні історично є дуже розвиненим громадянське суспільство. Висока активність громадян, їх згода впливати на розвиток подій у країні нівелюють недоліки державної моделі, створюють можливість знайти баланс інтересів влади та суспільства.
В Україні ж громадянське суспільство тільки випускає перші паростки, громадські організації тільки стають на ноги. Але вони вже починають виступати як структури громадянського суспільства. Найчастіше громадянське суспільство в Україні починається з порядку в одному під’їзді, потім поширюється на весь будинок, відтіля – на квартали та міста. Це тривалий процес. Слава Богу, що сьогодні відстань між владою та суспільством дуже велика, і це дає можливість суспільству розвиватися за своїми законами. Більше того, позитивну роль відіграє тіньова економіка, кошти якої обертаються та починають працювати не тільки на конкретну домогосподарку, але і на суспільні потреби. Ті гроші, що мешканці під’їзду сплачують консьєржці, як правило, не підлягають оподаткуванню, перебувають «у тіні». Ось так і фінансуються суспільні потреби. Не будемо зараз говорити про негативні сторони тіньової економіки, зробимо інший висновок: коли держава є неефективним менеджером, то кожний громадянин розуміє, що він краще за такого менеджера може розпорядитися грішми. Що стосується можливих новацій, то необхідно терміново займатися територіальною реформою, без якої говорити про адміністративну неможливо.
«П.»: Що конкретно ви маєте на увазі?
І.Б.: Потрібно змінити кількість, кордони, економічне наповнення регіонів. У нас сьогодні дуже погана ситуація з можливостями областей. Ці можливості нерівнозначні. У постіндустріальному суспільстві найголовніше – інфраструктура. В Україні з приводу цього питання, як говориться, і кінь не валявся. Треба не забувати, що деякі області в нашій країні створювалися за примхою членів ЦК КПРС для працевлаштування партійців. Нераціональна регіональна структура призводить до того, що проживаючі в різних областях люди відчувають соціальну несправедливість, мало регіонів-донорів, великі відрахування з обласних бюджетів у центральний. Нам би не зашкодило вивчити досвід Польщі, що успішно здійснила територіальну реформу, яка абсолютно виправдала себе з погляду вирівнювання потенціалів і прискорення розвитку. Не можна забувати, що божевільна кількість «совків» на місцях – це колосальна пробка. Великі області страждають від боротьби губернатора з мером обласного центра, що є найчастіше основним донором бюджету, а в маленьких областях дуже важко розділити повноваження між двома керівниками – вони практично дублюють функції один одного. Якщо мер і губернатор належать до різних партій або кланів, то це ворожнеча, що починається з того, чиї торговці стоять на ринках, і завершується питанням щодо призначення прокурора і начальника УВС. Якщо губернатор і мер належать до однієї «родини», вони одержують монополію на все, область стає «кишеньковою».
«П.»: То чи потрібно обирати губернаторів, адже мер – це виборна посада?
І.Б.: Зовсім не треба. На рівні законодавства необхідно провести розмежування їхніх функцій. Як сьогодні практично ніде немає розмежування земель між територіальними громадами, містами та областями, так і немає поділу повноважень.
«П.»: З огляду на завдання, що стоять перед країною, який вигляд повинна мати державна машина?
І.Б.: Сьогодні всі визнають, що в Україні мільйон бюрократів. З одного боку, на 48 мільйонів населення це не так і багато. З іншого боку – давайте розглянемо, де вони сконцентровані. Живий приклад, що є досить показовим, – Держкомпідприємництво, з якого я пішла. Центральний апарат нараховує 211 чоловік, регіональний – 180. Ідеально було б (якщо ввести нормальне співвідношення повноважень і заробітної плати) організувати правильний документообіг, визначити стратегію та тактику розвитку комітету, і 70 чоловік у центральному апараті було б цілком достатньо.
«П.»: А у регіонах?
І.Б.: У деяких обласних представництвах працює 12 чоловік, в інших – 4. Незрозуміло, на чому ґрунтується саме такий підхід. На місцях важливіше визначити, хто яку функцію виконує. Адже в чому полягає проблема? Сам державний апарат, законодавча та виконавча влади не мають уявлення, що вони хочуть робити, якими процесами хочуть керувати. Очевидно, потрібно йти шляхом найменшого опору. Адже всі розуміють, що податкове законодавство постійно порушується через його якість. Наслідок, представник влади завжди має нагоду відреагувати на ці факти батогом – вирядити перевірку, порушити кримінальну справу та інше. Така ситуація – «все на гачку» – розбещує і саму владу, і населення.
«П.»: І що з цим робити?
І.Б.: Отже знову звернемося до живого прикладу комітету, що я очолювала. Як менеджер, я виступала представником держави, що здатний допомогти у налагодженні системи керування. Що потрібно робити? Визначити пріоритети та завдання, чітко розуміючи, хто і що буде робити, потім провести скорочення штатів – у будь-якому державному органі працює не більше 20% співробітників, інші роблять вигляд, що працюють, або працюють тільки на себе. Необхідно стимулювати тих, хто працює, шляхом преміювання з резерву заробітної плати, отриманого завдяки скорочення штату. І премії призначати не пропорційно окладу, а за принципом реальної роботи. Власне кажучи, у Держкомітеті з питань підприємництва та регуляторної політики мені вдалося створити таку систему, і люди там отримували досить високу зарплату. У цій частині державний апарат не відрізняється від керівників будь-якого підприємства, тому що будь-який сучасний менеджер починає зі стратегічного планування, робить проекти та створює систему мотивації. Це можливо зробити і у держапараті за умови появи еліти та істеблішменту, що здатні визначити завдання і мету державного апарату на даному етапі розвитку країни. Сьогодні цього немає.
«П.»: Як можна підштовхнути владу до переходу до такого стану?
І.Б.: Усвідомлення необхідності такого переходу є у кожного. Я навіть не припускаю думки, що в нинішній владі та тих, хто претендує на владу, немає розуміння необхідності змін. Інша справа, чи є необхідні навички та професійна підготовка? Саме з цього приводу – величезні сумніви. Якщо говорити про табір влади та табір опозиції, то гарної якості менеджерів немає ні там, ні там. Я не думаю, що реальне наповнення слова «еліта» відбудеться після президентських виборів. Початок цього процесу може бути покладений на парламентських виборах 2006 року. Але потрібно усвідомлювати, що в сучасних умовах процес зміни істеблішменту в розвинених державах займає 15 років.
«П.»: Але якщо існують проблеми, то їх треба якось вирішувати?
І.Б.: Звернемося до досвіду уряду Ющенка, який насправді зробив кілька правильних кроків. Зокрема, було введене поняття урядових комітетів, змінена процедура проходження документів, що повинно було поліпшити якість роботи міністерств. Сьогодні урядовий Комітет з питань економіки під керівництвом першого віце-прем’єра Азарова, перетворився у штампувальну машину. Він не виконує функцій професійної експертизи. Можна створити ідеальну систему, але вона не буде працювати без кваліфікованих кадрів. І навпаки – сама божевільна система може працювати з гарними керівниками. Вони, звичайно, будуть «псуватися», але спочатку можна зробити багато чого корисного. На жаль, сьогодні всі зацікавлені в грі без правил.
«П.»: Виникає деяке протиріччя: не вистачає якісних кадрів, прийняті рішення є неадекватними, як наслідок – все йде по замкненому колу. Що може стати рушійною силою позитивних змін у держапараті?
І.Б.: Важко говорити про те, що аналогічною рушійною силою є прийняття законів, що радикально змінюють підходи. У всіх постсоціалістичних країнах такими законами були норми, що забороняли колишнім державним та партійним службовцям займати керівні посади. Ми такі закони не приймали, не зробила цього й Росія… Україні необхідно якісно міняти склад Верховної Ради. Якщо парламент і надалі буде працювати, як зараз, коли депутати не читають закони, а голосують за політичними перевагами, то це буде дійсно національною проблемою.
«П.»: Уявімо собі якогось гіпотетичного середнього бізнесмена (топ-менеджера) невеликого підприємства – як йому позиціонувати себе у ситуації відносно того, що відбувається?
І.Б.: Ви маєте на увазі бізнес? Насамперед, потрібно усвідомити, що малий та середній бізнес програв парламентські вибори 2002 року. Я це дуже добре відчула, коли була головою комітету, коли розмова з депутатським корпусом була дуже непростою, тому що там перебували або політики і політикани, або представники великого бізнесу. Якщо представники малого та середнього бізнесу прийдуть у парламент, їм необхідно буде пам’ятати про вислів «Якщо ти не займатимешся політикою, політика займеться тобою». Необхідно починати з громадських організацій, з самих себе, навчитися вирішувати системні проблеми. Не варто забувати, що все, що відбувається в житті, починається з самої людини. Я весь час кажу своїм клієнтам, які цікавляться, чи захистимо ми їх від податківців: ми зможемо зробити це тільки тоді, коли ви самі забажаєте захищатися. Якщо ви одразу підіймаєте лапки, то ми вже не матимемо змоги вас захистити. Так само і політично зобразити інтереси цілого класу може тільки той, хто розуміє його проблеми. Кожний знає, що легше поклопотати за когось, ніж за себе. Тому необхідно формувати коло представників, здатних захистити інтереси бізнесу.
«П.»: На найближчих парламентських виборах і виборах у місцеві органи влади голосування буде йти за партійні списки. Партії так чи інакше «вбудовані» у нинішню систему державної влади. Чи нададуть вони можливість представникам малого та середнього бізнесу?
І.Б.: Існуючі партії? Що ви! Це та ж КПРС, тільки в профіль. До останнього часу ознаки нової політичної сили виявляв тільки Рух. Але Віктор Андрійович Ющенко зі своїм оточенням очолив рух, який вони не створювали. Тому в «Нашій Україні» на перших ролях ті, хто непогано себе почував і біля Президента Леоніда Кучми, а ті, хто створював націонал-демократичний рух, відходять на задній план. Тому потрібні нові сили, у тому числі і громадські організації нового типу.
«П.»: Але вони не спроможні брати самостійну участь у парламентських виборах.
І.Б.: Що ж, доведеться витрачати кошти, тому що партія – дороге задоволення. Коли наш середній клас зрозуміє, що за задоволення потрібно платити, то для нього не залишиться іншої можливості, як збирати кошти різноманітними засобами.
Євген Магда, журнал Профіль.
