Якщо розмістити за ранжиром проблеми економіки України, то, на мою думку, на перше місце, поза конкуренцією, має стати проблема тіньової економіки. Чому вона така важлива й чому вимагає розв’язання? Тому, що на сьогодні тіньова економіка починає істотно гальмувати не лише економічний розвиток кожного громадянина й держави в цілому, а й стає серйозною перешкодою для розвитку демократичних інститутів, прав людини, громадянського суспільства в Україні.
У новітній історії незалежної України тіньова економіка принесла як користь, так і шкоду. Хай би що там казали, саме тіньова економіка відіграла велику позитивну роль у подоланні криз і виході на етап економічного розвитку в Україні. Зокрема, вона здемпфірувала для мільйонів людей і підприємств наслідки непрофесійної, бездарної податкової політики, бюджетних розкрадань і зловживань, грубих прорахунків у кредитно-грошовій політиці, розвалу банківської системи. Вона, нарешті, допомогла мільйонам громадян купити собі пристойне житло, транспортні засоби, стати туристами й поїздити по світу, оплатити медичне обслуговування й освіту нормального рівня собі чи дітям, найняти хатню робітницю або нянечку для дитини.
Саме тіньові доходи громадян і підприємств, із котрих корислива пострадянська бюрократія не змогла здерти податки (що їх вона ж і розкрадає), дозволили мільйонам людей відчути смак ринкових механізмів, економічної свободи, відповідальності за свої дії, зрештою — смак нового способу життя.
Але є й інший бік. Сучасна Україна — родом із тоталітарної держави СРСР. Звідти ми успадкували традицію управління за таким принципом: створити жорсткі правила — провокувати й давати змогу ці правила порушувати — за рахунок порушень отримати «компромат» на кожного — і правити, використовуючи шантаж і можливість у будь-який момент усунути з соціального життя будь-кого шляхом притягнення до відповідальності. Або, як кажуть в Україні, — «підвісити на гачок». Тіньова економіка — найкраще середовище для такого способу правління. Образно кажучи, на такому гачку тією або іншою мірою — усе населення країни.
За 12 років незалежності закони в економічній і посадовій сфері в Україні існували, скоріш, аби їх порушувати. Порушували поголовно всі. А до відповідальності влада притягувала та притягатиме лише тих, хто неугодний (або байдужий). Причому будь-яка влада, сьогоднішня чи завтрашня, «хороша» чи «погана». І цим знову порушується закон, який вимагає рівної відповідальності перед ним кожного.
Правда в тому, що, коли діяти справедливо, то потрібно карати всіх — і чиновників, і бізнесменів, і лікарів, і журналістів, і вчителів, і артистів, і робітників, і депутатів, і банкірів, і суддів із прокурорами та слідчими, і мільйони тих, хто одержував зарплати не по відомості. Ніхто не захоче жити в країні, де все доросле населення має судимість.
Вихід із цієї ситуації один. Якщо неможливо покарати всіх поголовно, значить, потрібно всіх поголовно пробачити. Підвести риску під першим етапом заробляння грошей, задоволення невідомих раніше апетитів, нагромадження первинних капіталів — і пробачити шляхом оголошення двох амністій: амністії капіталів і податкової амністії. Амністією капіталів і майна звільнити їхніх власників від відповідальності за вчинення в зв’язку з їхнім придбанням усіх видів злочинів, за винятком злочинів проти життя і здоров’я громадян, торгівлі зброєю, людьми й наркотиками, тероризму. Податковою амністією звільнити всіх від відповідальності за несплату податків і необхідності сплатити раніше приховані податки за умови сплати певного мита.
Після цього можна всерйоз говорити про заповнення кожним дієздатним громадянином одноразової декларації про власність, запровадження однакових для усіх твердих правил і процедур, дотримання законів громадянами й підприємствами, реальний контроль над дотриманням законності шляхом контролю над витратами. Іншого шляху просто немає, бо в противному разі кожен, хто сьогодні чи завтра вимагатиме дотримання законів, — не має на це морального права, оскільки він ішов до влади протягом 12 перших років незалежності, а отже, так само, як усі, тією чи іншою мірою порушував закон.
Проведення таких амністій у пострадянській Україні має істотну особливість. Вони не лише й не стільки економічного характеру, скільки суспільно-політичного й соціальною. Їхня мета — не стільки поповнення бюджету за рахунок додаткових надходжень частини легалізованих доходів, скільки здобуття абсолютною більшістю населення статусу легального, повноцінного члена суспільства.
Повернення в наше життя такого поняття, як моральність, — найважливіша вимога сьогодення. Бо без моральності немає довіри, без довіри — немає суспільства, а без суспільства — немає держави. Я сказала б, що ми повернемо моральність лише через загальне прощення.
Аби вирішити, який комплекс заходів потрібно провести для відновлення втраченої довіри громадян до закону та влади, слід визначитися, чому люди не сплачують податки в Україні. Можна навести низку основних причин:
— більшість населення змушена вирішувати первинні побутові питання — житло, одяг, харчування, транспорт, заощадження на «чорний день», гроші на медицину й освіту. Поки (за Маслоу) люди не розв’яжуть свої основні проблеми задоволення первинних потреб, від них не можна чекати виконання соціальних обов’язків у вигляді сплати податків;
— роздержавлення власності й народження ефективних національних власників, модернізація і розвиток виробництва можливі лише за накопичення початкового капіталу та його достатньої концентрації, що не поєднується з надвисоким оподаткуванням, нерозумною амортизаційною політикою і відсутністю заохочення капіталізації;
— податки несправедливі, вони забирають занадто велику частку заробленого доходу як у підприємств, так і в громадян. Держава нечесна в податках, особливо в ПДВ;
— відсутність за радянської влади інституції приватної власності обумовила відсутність спадкової маси й первинного майна (чи капіталу) у наступних поколінь. Таким чином, єдиним джерелом доходу є те, що зароблено «тут і зараз»;
— податки йдуть у бюджети, які розкрадаються. Громадяни й організації, котрі «відривають» від себе гроші для сплати податків, знають, що вони в більшості випадків підуть не на державні та громадські потреби, а в кишені тих, хто розпоряджається бюджетами;
— за рахунок податків утримується армія бюрократів, що сприймаються суспільством як ворожий клас хабарників і хапуг;
— послуги, які мають надаватися безоплатно за рахунок бюджетних коштів, давно оплачуються населенням і підприємствами у вигляді хабарів, перерахувань у різноманітні фонди тощо, а якість справді безоплатних послуг — неприпустимо низька;
— безладдя і зловживання в соціальних фондах, погана репутація профспілок і низька якість соціальних послуг викликають небажання сплачувати внески в соціальні фонди.
Наведені вище чинники, природно, породжують і рішення, наскільки очевидні, настільки й необхідні:
— звільнення від податків доходів, спрямованих громадянами на першу купівлю житла, першу купівлю автомобіля, оплату першої початкової, середньої і вищої освіти й медичних послуг, звільнення від податків депозитів громадян у банках;
— радикальне зниження ставок податків, звільнення від податків коштів, спрямованих на модернізацію і реструктуризацію виробництва; нова амортизаційна політика; відмова від ПДВ, як мінімум, для постіндустріальних видів діяльності й наукомістких виробництв;
— мораторій на запровадження податку на майно як мінімум на «одне покоління» (20 років);
— удосконалення бюджетного законодавства, жорсткий контроль над бюджетами, максимальне наближення місця розподілу бюджету до споживачів бюджетних коштів, децентралізація бюджету;
— перегляд функцій і повноважень держави, термінова реальна адміністративна реформа й реформа державної служби;
— максимальна легалізація платних освіти й медицини, скорочення видів і поліпшення якості безоплатних державних і муніципальних послуг;
— зниження рівня соціальних нарахувань на заробітну плату, запровадження єдиного соціального податку, впровадження єдиного реєстру «соціальних агентів», ліквідація перехресного й багаторазового соціального субсидування і соціального пільгування.
Із перелічених кроків лише адміністративна реформа та впровадження єдиного реєстру «соціальних агентів» вимагатимуть досить тривалої роботи. Проте якщо водночас із проголошенням амністій буде ухвалено зазначені зміни в законодавство й визначено терміни проведення адміністративної і соціальної реформи, довіра до амністій зросте.
Водночас комплекс заходів не буде ефективний, якщо паралельно не внести зміни до Кримінального кодексу України в частині виключення такого виду покарання за господарські, майнові й посадові злочини, як конфіскація майна. Новий Кримінальний кодекс, попри його безумовну прогресивність, містить рудименти карного права тоталітарної держави. Один із яскравих доказів — покарання у вигляді конфіскації майна за такі злочини, як, приміром, ухиляння від сплати податків, незаконна приватизація, незаконне відкриття за кордоном валютних рахунків, отримання або давання хабара та ін. Конфіскація майна в тоталітарному суспільстві має на меті цілковиту, абсолютну десоціалізацію людини, перетворення її на соціального ізгоя, на «раба» системи. Якщо ми справді хочемо легалізації капіталів і примноження багатства громадян і країни, якщо Україна будує справді демократичну державу, одним із принципів якої є відповідність злочину й покарання, необхідно розпрощатися з конфіскацією майна як видом покарання. Без цього нема чого сподіватися на легалізацію капіталів і майна.
На закінчення ще раз хочу наголосити на головній тезі. Питання податкової амністії й амністії капіталів в Україні виходить далеко за межі економічної або фіскальної політики. Більше того, це питання — скоріш і передусім — із сфери прав людини, свободи як економічної, так і політичної, визначення громадянської позиції кожного жителя країни й формування громадянського суспільства в цілому.
Інна Богословська, газета «Дзеркало тижня».
