Інна БОГОСЛОВСЬКА, голова громадської організації «Віче України»:
— Економіка нормальних країн стоїть на тринозі, а це, як ми знаємо, найстійкіша структура: малий бізнес, середній бізнес і великий бізнес. У них абсолютно різні економічні та соціальні ролі, а також вплив на розвиток країни. Якщо малий і середній бізнес завжди досить консервативні та становлять основу середнього класу — гаранта стабільності в суспільстві, то великий бізнес — це ресурс розвитку, прориву, економічного кидка та завоювання нових просторів для країни. І, звісно, в ньому концентруються інвестиційні можливості, які, приходячи в економіку, розвивають не лише великий бізнес, але також середній і малий. Але важливо зрозуміти — чи є великий бізнес національним капіталом, чи транснаціональним, що діє на нашій території.
Відповідаючи на запитання, який із них корисніший суспільству, я скажу: це залежить від того, який шлях обирає країна. Якщо вона прагне до реальної національної незалежності та хоче забезпечити своїм громадянам процвітання, то потрібно чітко проявляти свій національний економічний егоїзм і перетворюватися на країну-виробника. Для цього випадку необхідний великий та обов’язково національний бізнес. Із допомогою держави, яка виступає його соціальним партнером і лобістом на міжнародній арені, такий бізнес виходить на міжнародні ринки та стає транснаціональним гравцем.
Але якщо за певних обставин він буде вимушений припинити свою діяльність, то це означає, що країна відмовляється від свого національного егоїстичного інтересу та перетворюється на споживача чужих послуг. Бо святе місце порожнє не буває, і місце великого національного бізнесу одразу займе іноземний. Якщо таке станеться з Україною, то це означатиме, що ми хочемо залишитися слабкою країною без будь-яких власних амбіцій на світовий економічний простір. Основи для такої ситуації в Україні сьогодні закладені. І річ навіть не в гонитві за відьмами, що сьогодні, безумовно, почалася, і не в спробах знайти та знищити ворога, не в популістських більшовицьких лозунгах — відібрати в багатих і роздати бідним, що також, звісна річ, не сприяє розвитку бізнесу. Це поки що лише розмови. А ось серйозне те, що триває політика знищення національного бізнесу та відкриття території для чужих бізнес- інтересів. Про це насамперед свідчить бюджет цього року, де знижене ввізне мито, тобто фактично прибрані бар’єри для імпорту, і при цьому ліквідовані практично всі преференції для великого національного капіталу, що, звісна річ, ще не може перемогти в конкурентній боротьбі з транснаціональними компаніями. Для цього нам треба хоч би ще років десять такого розвитку, як ми мали. Оце — дуже серйозний виклик, який ще мало хто в нашій країні до кінця усвідомив. Це трагічно. Крім того, сьогодні спостерігається досить жорстке протистояння між курсами Президента та прем’єр- міністра. Президент завжди був прихильником розвитку ринкової економіки та створення ринкового капіталізму. Курс прем’єра можна охарактеризувати як державний капіталізм за російською або китайською моделлю. Але це абсолютна утопія для України, оскільки він можливий лише в країнах, які володіють яким-небудь надресурсом. У Росії — це нафта та газ. У Китаї — людський ресурс, кількість населення. Там можна працювати за такою формулою та залишатися життєздатною державою. В Україні це нереально. Крім того, не можна не брати до уваги й ментальні особливості наших людей. Люди в Україні ніколи не любили сильної влади, і щойно з’являється хтось, хто бере на себе дуже велику відповідальність, то народ її з себе скидає. Тому держкапіталізм у нас не буде ефективним ні з об’єктивних, ні з суб’єктивних причин. Оця різниця в курсах — серйозна проблема. У такій вилці великий бізнес не може почуватися комфортно та розмірковуватиме про те, як йому зберегтися. Цілком можливо, що він залишить територію України.
Газета “День” №74, вівторок, 26 квітня 2005
