Фракція Партії регіонів не така монолітна як може видаватися на перший погляд. Свідчення того – вихід із фракції Інни Богословської, а згодом і її чоловіка Володимира Мельниченка. Про причини свого виходу, внутрішню ситуацію у провладній фракції, а також про своє ставлення до Майдану в інтерв’ю «Погляду» розповіла Інна Богословська.
– Пані Інно, будучи членом фракції Партії регіонів ви активно підтримували політику ПР. Що Вас змусило змінити свою думку?
– Насамперед хочу відзначити: публічно я підтримувала тільки ті кроки ПР, які відповідали моїй позиції і завжди відмовлялась виступати за те, що вважала неправильним чи недопустимим. Що стосується голосування, то якщо мені не вдавалося переконати членів фракції, я була змушена голосувати так, як вирішила більшість – це принцип фракційної дисципліни.
Основна причина виходу з фракції і партії – відмова від підписання Угоди про асоціацію з Європейським союзом і спроба встановлення авторитарної поліцейської держави, в якій застосування сили по відношенню до мирних демонстрантів є нормальною практикою.
Власне, краплею, яка переповнила мою чашу терпіння, стали події в ніч на 30 листопада. Залишатися в лавах ПР після того, як по-звірячому були побиті молоді люди, що вийшли на Майдан висловити свою позицію, для мене було недопустимим.
Промовчати в такій ситуації, опустити очі і зробити вигляд, що нічого не відбулося, суперечило б моїм принципам. Тим більше, в ситуації, коли Україна, по суті, робить вибір між тим, бути їй суверенною, процвітаючої європейською країною чи «совковим» придатком російської неоімперії, яку намагається побудувати політичний карлик Путін.
– Ваш вихід з фракції пов’язують із прізвищем глави Адміністрації Президента Льовочкіна, який буцімто не підтримав розгін Майдану і був готовий піти з посади. Прокоментуйте це, будь ласка.
– Дуже часто в нас є спокуса тим явищам, які не розуміємо, дати просте пояснення. Цю версію, яку Ви озвучили, особисто я відношу саме до цієї категорії.
В мене своя, досить складна історія стосунків з цієї командою.
2004 рік – в знак протесту проти командно-адміністративних методів роботи Уряду і спроб Микола Азарова поставити на коліна малий і середній бізнес, я виступила з заявою про «азаровщину» і подала у відставку з посади голови Держкомпідприємництва.
Чи хтось керував моїми діями в той час? Ні! Це було усвідомлене рішення, лише так мені вдалося добитися згортання антипідприємницьких ініціатив влади.
Далі. 2009 рік – дві політичні сили (ПР і БЮТ), шляхом прийняття нової недемократичної Конституції намагаються монополізувати владу і розділити країну на двох. Розуміючи, чим загрожує країні коаліція Януковича і Тимошенко, цих двох політиків авторитарного типу, я закликала людей чинити опір таким спробам перевороту і дати шанс новим політикам, які зможуть здійснити перезавантаження влади.
І знову я була першою, хто не побоявся за свої політичну кар’єру, посади і попередив про загрозу.
Після цього мої друзі почали жартувати, як я взагалі залишилася живою.
20 листопада 2013 року був мій третій і, я переконана, останній вихід з цієї команди.
Якщо два попередніх рази мене переконували, що в країні потрібно проводити реформи, і запрошували саме для цього, то більше цим розмовам я не повірю.
– Чи підтримуєте Ви сьогодні дії опозиції, пов’язані із Євромайданом і чому?
– Я би розділила Євромайдан на дві частини. Одна з них – це суспільний – Майдан, а інша – політичний. Суспільний набагато більший і важливіший. Він демонструє, що наші люди небайдужі до того, що відбувається в країні, і готові до кінця боротися за свої права і свободи. Це додає оптимізму, і вселяє віру в те, що наша країна має майбутнє.
Що стосується політичного Майдану, то є дії, які я підтримую, але є і не дуже вдалі рішення. Проте зараз на цьому не варто зосереджуватися. Сьогодні наше спільне завдання, і в першу чергу депутатів парламенту, створити нову більшість та повернути легітимність конституційного ладу – відновити дію парламентсько-президентської республіки і Конституції 2004 року. Це єдиний шлях дати відповідь на вимоги Майдану. Лише так ми зможемо відправити Уряд у відставку, звузити повноваження президента і покарати винних у побитті людей та репресіях, які зараз розгорнулися по всій країні.
– Після Вашого виходу з фракції лунало чимало заяв про готовність вийти з ПР цілої низки депутатів. Однак цього не сталося. Чим Ви можете пояснити цю ситуацію?
– Поки що рано робити висновки. Ситуація всередині фракції наелектризована, про це свідчить хоча б два останніх засідання. На перше з них, де був присутній Уряд, прийшло всього 68 депутатів. Всі інші продемонстрували своє відношення до влади, а з тих, хто прийшов, під час виступів вживали нецензурну лексику на адресу Уряду. Також були зроблені заяви про те, що якщо ви нас хочете пов’язати кров’ю, ми на це ніколи не підемо, і не хочемо мати жодного відношення до таких дій.
На другому засіданні була спроба продавити прийняття бюджету в трьох читаннях. І знову фракція заявила, що ні за яких обставин підтримувати владу не буде. Депутати кричали «Сором» на адресу міністра Клименко, і не тільки це – звучали слова і менш цензурні.
Тобто всередині фракції ситуація така, що межа терпіння вже досягнута. В багатьох депутатів не витримують нерви. І це приведе до того, що в певний час «Ч» система розсиплеться як картковий будинок.
– Добре відома ваша позиція щодо Тимошенко. Чи готові Ви сьогодні піти на примирення з екс-прем’єркою для досягнення спільної мети?
– Свою оцінку дій Тимошенко я не змінила і не зміню. Вважаю, що вона, як і Віктор Янукович, мають бути відправлені в історичне минуле. Це два диктатори, тільки Тимошенко йде до диктаторської моделі через серця, а Янукович – через голову та шлунок. Ось і вся між ними різниця.
– Влада веде агресивну політику щодо активістів Євромайдану і тими, хто відверто критикує її. Чи не боїтеся Ви за власну безпеку?
– За себе я не боюсь, страху в мене немає. А ось за людей, особливо тих, хто стоїть на майданах, переживаю. Останні випадки (в Харкові, з Танею Чорновол) свідчать, що тиск посилюється, влада нічому не навчилася, і далі діє по «бєспредєлу». Цьому потрібно дати відсіч і продемонструвати, що суспільство завжди сильніше влади.
Оксана Дудар
