Наші дії — це найжорстокіший національний егоїзм

«Україна і світ сьогодні» продовжує свій проект «Діалоги з політиками», в рамках якого ми пропонуємо інтерв’ю з політиками, громадськими і державними діячами, думки яких можуть бути цікаві широкому колу читачів. Сьогодні ми публікуємо інтерв’ю з Інною Богословською. Розпрощавщись з посадою керівника Державного Комітету з питань регуляторної політики і підприємництва, вона зайнялася активною громадською діяльністю.

— Після виходу з Комітету, ви заявили, що йдете у велику політику. Уточніть, будь ласка, над чим будете працювати?

— Насправді я ніколи і не йшла з політики. Просто мене запитали, чим я збираюся займатися далі.

На даному етапі саме головне завдання — побудова громадянського суспільства, якого у нас поки немає. Без такого суспільства ніяких серйозних змін чекати не приходиться, особливо у взаєминах влади і суспільства. Адже сьогодні влада як суб’єкт існує — корявий, хворий, але є, а суспільства ще немає. Бізнес у нас з’явився, коли звалилася вся країна. Людям, що хотіли якось вижити, довелося на ходу перевчатися, щось втрачаючи або здобуваючи. І за цей час ні в кого не було ні бажання, ні можливості читати, обмірковувати, а тим більше — збиратися для дискусій. Необхідно знайти точки розвитку громадянського суспільства, якщо ні — то усьому наступить кінець.

— Виникає відразу два питання. Перше, якими ви бачите ці точки розвитку? І друге — які методи ви виберете, який політичний інструментарій збираєтеся використовувати?

— У нас саме законодавство відповідає на це питання. Громадські організації, за українським законодавством, не можуть бути інструментом виборчої кампанії: тільки партії або блоки. Для мене це конституційно-демократична партія, главою якої я є, а також ще ряд партій, що очолюють мої однодумці. Цей інструмент повинен бути таким, як на операційному столі: завжди чистий, заточений і готовий до використання. Але зараз говорити про партії, як про реальне місце ідеологічних зборів, не приходиться.

От ми і рухаємося за інерцією, затверджуючи, що необхідно розвивати партії, а сьогодні набагато ефективніші громадські рухи. Якби в Україні було два-три таких могутніх громадських рухи і з їхнім механізмом (коли люди збираються навколо об’єднуючої ідеї, а не ідеології заради якихось вчинків), то можна було зрушити і реформу політичної системи, і зміну еліти, і нову систему взаємодії влади і суспільства. Можна було б зрушити навіть адміністративну реформу, оскільки нинішня влада не ефективна.

Тому я роблю ставку на громадський рух. Партії — лише інструмент, а суть — громадський рух. Давайте назвемо це англосакською моделлю партійного будівництва. Як партії Великобританії, США, так і ряд європейських пішли цим шляхом: вони строго кадровані, по складу маленькі і працюють на широкі кола прихильників, у тому числі і через громадські рухи й організації.

— Про союзників ви зараз готові говорити, чи…

— Про склад союзників, як і про їхній спектр, говорити поки рано: істотно вплинуть на це президентські вибори, тому що багато чого зміниться. Я не говорю про корінні зміни, саме докорінний перелом може відбутися в 2006 році. Я маю на увазі зміну еліти, оскільки існуючі тромби в системі держави стають загрозливими. Я думаю, що говорити про союзників поки рано, оскільки картина буде ясна тільки навесні наступного року.

Я не думаю, що зміна президента вплине на суспільство, зміни відбудуться «угорі». Причому, ситуація не буде залежати від кандидата. Ми зараз говоримо тільки про Ющенка і Януковича. Якщо з’явиться третя фігура, тоді можна говорити про якісь зміни, а існуючі табори дуже схожі один на одного, як брати близнюки.

— Відразу виникає питання. Останнім часом трохи політсил заявили про необхідність створення якоїсь «третьої сили». (Мова йде про необхідність формування «третьої сили» у ситуації реального існування двох — провласної й опозиційної). У них різна ідеологія. Але електоральний склад, соціальний шар, на який вони планують спиратися, близький. Ваше бачення ситуації?

— Я впевнена, що ніша цієї «третьої сили» до 2006 року досягне майже 50% виборців, які не бажають віддавати свій голос ні за владу, ні за опозицію, поза залежністю від того, хто буде владою, а хто опозицією. У нас історично настає час зміни еліт: у жодному з таборів немає нових якостей.
У цій ніші, я думаю, буде і той електорат, що сьогодні ще вважає себе комуністичним, і той електорат, що у 2004 році підтримає кого-небудь з кандидатів, а потім у ньому розчарується. Відбувається демографічна зміна електорату. Молодь взагалі досить радикальна, її складно «пригодувати» на старі обличчя, старі не за віком, а за часом вживання. Новий час вимагає нових лідерів. Але я не думаю, що ми будемо тупцювати на одному електоральному полі, воно величезне.


— На минулих парламентських виборах 2002 року ви були в складі «Команди озимого покоління». Багато хто тоді звернув увагу на те, що найбільше розчарування наступило не стільки через поразку «КОПов», скільки через наступні події і дії його лідерів. З чим це було пов’язано?

— З поводженням конкретних лідерів…

— Останнім часом ви часто згадуєте такі терміни, як «територіальний патріотизм» — у зв’язку з подіями на острові Тузла і «проникаючий нейтралітет» — з погляду зовнішньополітичної самоідентифікації української держави. Що ви під цим розумієте?

— За допомогою «територіального патріотизму» я обмальовую ситуацію в Україні. Волею долі в центрі Європи з’явилася територія, населена людьми, що ніколи не мали держави в цих географічних рамках. Саме це може стати дуже важливим консолідуючим фактором. І зараз цю територію можна назвати «островом волі», тому що в даний час формуються нові табори (деякі їх вважають концентраційними) — у Європі, і євроазіатському просторі, що створює Росія. І скрізь дуже прагматичні правила. Завжди, коли існували тверді догми, існували і держави, що грали роль «острова волі».

Коли існувала Запорізька Січ, тільки третина її складали етнічні українці. Дві третини — норвежці, датчани, німці, поляки, англійці. Січ тоді виконувала функцію європейської Америки, цілком можливо, що ми зараз повторимо цей цивілізаційний виток, але в інших умовах.
Так народжується «територіальний патріотизм», оскільки сильніше вдарити по самолюбству людей, що живуть в Україні, чим це зробила Тузла, неможливо. Я завжди говорила, що «моя хата скраю» — це про нас: «моя територія, не віддам»…

Територіальний патріотизм — те, що може нас об’єднати. Не думаю, що ми знайдемо єдину національну ідею, оскільки вона знаходиться не в голові, не в гаманці, а в ірраціональному — у серці. Звідси ж «проникаючий нейтралітет». Ми зараз виявилися в унікальній ситуації. Є Європа, куди хочемо ми, але яка поки не хоче нас. Якби у свій час Кіссінджер і Бжезінський не обґрунтували теорію, що без України Росія не зможе відновити свою могутність, Європа в черговий раз проспала б Україну. Є ще і багато європейських теорій, де Україна — це козирна карта в колоді будівництва нової Європи. Європейці через величезну кількість проблем, пов’язаних з розширенням, хотіли б сказати: «Хлопці, почекайте, потім», але тому що вони обережні, то говорять, що нас хочуть, але раніше 2012 року навіть заявку не подавати. А це значить, що після подачі заявки пройде ще п’ять-сім років. Тобто реально в нас ще приблизно 15 років, коли Європа нас нібито чекає але…
Росія, у свою чергу, буде більш наполегливо намагатися здобути Україну. Адже в Росії почався реальний процес зміни еліти. Для цього необхідний лідер, що його очолить і доведе до кінця. Там лідер заявлений — це Путін. У нього по конституції максимум два терміни, Основний Закон порушуватися не буде. Путін заклопотаний своїм зовнішньополітичним іміджем, тому цілком легітимно він може одержати ще два терміни шляхом державотворення. Першою буде Бєларусь, на якихось умовах — конфедерація, поглинання або якась третя форма. З «одержанням» Бєларусі Путін і нова еліта одержує ще два терміни для відновлення. І отоді Україна стає реальною козирною картою. Після рішення інституціональної задачі відновлення еліти їм знадобиться надзадача. Надзадачею буде створення наддержави, вихід з монополярного світу, що утворився після розвалу СРСР.
Росія ж освоює всі шляхи — це джентльменський набір держави, що готується стати наддержавою. Перше — мілітаризм. Друге — православ’я. Після недавнього всесвітнього собору православних церков скасована догма щодо читання проповідей давньоруською мовою. Тепер можна читати на тій мові, де розташований прихід. Через цю догму дуже багато хто відвернувся від Московського патріархату. Так російська православна церква починає експансію шляхом активної місіонерської діяльності. Видно, двуголовий орел повертається. А російський орел — це держава і церква. Тому наші дії — це найжорстокіший національний егоїзм. Ми повинні стати циніками. Максимально використовувати те, що нам вигідно. Ми ж поки дуже слабкі й аморфні. Ми поки не є суб’єктом у світовому просторі, а об’єктом, стосовно якого діють інші. Ми повинні ним стати. А для цього необхідно створити умови для максимального розвитку, у першу чергу, економічних цілей — максимально вигідну зону для розгортання капіталів. Україна повинна стати оффшором за кіпрським варіантом: усі податки присутні, але ставки дуже низькі. Ми повинні розуміти, що найжорстокіші вимоги, що пред’являють як Європа, так і Росія і мусульманські країни в себе — будуть виштовхувати найбільше креативних і волелюбних людей з їхніх територій. Раніше таких людей приймала Америка, але після 11 вересня ситуація радикально змінилася. Зараз такими територіями можуть стати частина Південно-Східної Азії, Південної Америки, а в Європі — Україна.
Необхідно змінити правила, запропонувати їх іншим. Подивіться, що робиться з іноземними менеджерами, яких тільки з-під ціпка можна загнати в Україну, а потім вони не хочуть звідси їхати з кількох причин. Перша. Ми все-таки Європа при всіх мінусах ми «біла» держава, генетична скринька для «білої» раси. Друга. Тут найвищий культурний рівень людей, тут іноземцям комфортно і цікаво. До того ж українці дійсно толерантні. Ми можемо стати східноєвропейською Швейцарією поліпшеного зразка.

Багато хто з новачків, що вступають у ЄС, розуміють, як вони поквапилися. Я впевнена, що ситуація в Євросоюзі — основа для втрати ресурсу розвитку нових європейських країн. Незрозуміло, як вони збираються будувати економіку з величезною неповороткою бюрократією не краще нашої, з неймовірними соціальними витратами, з обмеженнями в сфері дрібного і середнього бізнесу. Європейський державний патерналізм просто розбещує людину.

Уявіть собі, мізерний ріст ВВП — менш 1%. У Європі зовсім не думають про те, що в них як і раніше є ПДВ — індустріальний податок, вони готуються до постіндустріального прориву, а цей податок вбиває всю постіндустріальну сферу. В Ірландії це зрозуміли і зняли ПДВ на програмне забезпечення і хай-тек технології, завдяки чому країна лідирує в цій сфері. Євросоюз змушує сьогодні ввести цей податок. Загалом, стереотипи, консервативні догми і самим не дають розвиватися, і, пред’являючи ці вимоги до інших, їх гроблять.

«Україна і світ сьогодні», розмовляв Сергій Громов.